У розмові з колишнім військовослужбовцем обговорюються виклики, з якими стикаються військові під час виконання завдань на фронті, їхні потреби у забезпеченні та ролі волонтерів. Він також ділиться досвідом адаптації до цивільного життя після служби, розкриваючи, як підтримка родини та особистий досвід впливають на його повернення до мирного життя. Матеріал створено до 1 жовтня, до свята захисників та захисниць України.
Спочатку Максим Безклинський служив у поліції, де здобував досвід у забезпеченні безпеки та правопорядку. Проте, коли країна потребувала захисту, він вирішив стати на варту оборони України, поклавши своє життя на лінію фронту. Максим проходив службу у 116-й бригаді, 145-му батальйоні, 2-й роті. Цей шлях став для нього не лише новим викликом, а й свідомим вибором служити своїй Батьківщині. У цьому матеріалі ми прагнемо розкрити обличчя тих, хто щоденно ризикував заради безпеки тисяч українців, відстоюючи їхнє право на мирне життя.
Як довго ви служили у підрозділі ТОР, і яке звання мали під час служби?
– Я почав служити в поліції у 2015 році, коли був прийнятий на посаду звичайного патрульного. Починав як рядовий, а згодом отримав звання молодшого лейтенанта. У 2017 році з’явився підрозділ ТОР, і я відразу вирішив спробувати свої сили там. В ТОР я служив з 2017 по 2022 рік, був командиром роти та мав звання капітана.
Примітка від автора: ТОР (Тактична Оперативна Рота) — це спеціалізований підрозділ поліції в Україні, створений для забезпечення правопорядку, швидкої реакції на надзвичайні ситуації та боротьби зі злочинністю. ТОР виконує завдання, пов’язані з охороною громадського порядку, проведенням профілактичних заходів та протидією організованій злочинності.
Що стало ключовим поштовхом для того, щоб змінити поліцейські погони на військові? Це було особисте рішення чи зовнішні обставини відіграли роль?
– Станом на той момент я навіть не думав ставати військовим. Я звільнився з поліції ще до початку війни за власним бажанням і вирішив поїхати до Чехії працювати. Ніхто не міг уявити, що станеться найстрашніше. Я спав у хостелі в Чехії, коли мені зателефонувала дружина і сказала, що почалася війна. Це повністю змінило моє життя. Я відчув розгубленість, не знав, що робити і як захистити свою сім’ю. Пропонував дружині з дитиною приїхати до мене, але вона наполягла, щоб я повертався додому. Після повернення я хотів знову піти до поліції, але через війну відновлення було зупинено. Не довго думаючи, я пішов до військкомату добровольцем і таким чином став військовим.
Як ви оцінюєте різницю між службою в ТОР і військовою службою? Чи відрізняється внутрішня структура та дисципліна між цими підрозділами?
– Різниця між службою в ТОР і Збройних Силах України дуже значна. Йдеться про підготовку, забезпечення, дисципліну, колектив і структуру. В поліції все значно краще організовано, структуровано і відпрацьовано, ніж в армії. В ТОРі відчувалася чіткість і визначеність, в армії ж структура дещо інша.
Які навички з вашого досвіду в ТОР допомогли вам адаптуватися до військової служби? Чи було щось, до чого вам довелося довго звикати?
– Мій досвід у поліції дав мені багато навичок, які допомогли не тільки адаптуватися, а й вижити у військових умовах. Це володіння зброєю, витривалість, дисципліна, фізична підготовка, стресостійкість — і це лише частина того, що я здобув під час служби в ТОР. Завдяки цьому було легше справлятися з новими викликами.
Які завдання були основними у вашій поліцейській службі, і чи є щось подібне у вашій військовій ролі зараз?
– В поліції ми займалися охороною громадського порядку, виїжджали на масові заходи в різних містах, не допускали порушення та критичні ситуації, які могли призвести до жертв. Якщо ми залишалися на пункті постійної дислокації, то виходили на патрулювання, як і звичайні патрульні, та працювали на резонансних викликах, таких як бійки, крадіжки, наркозлочини. Крім того, ми були силовою групою підсилення патрульних у складних ситуаціях. У Збройних Силах немає подібних завдань — це зовсім інша робота, з іншими задачами та вимогами.
Які головні складнощі зараз виникають у військових під час виконання завдань на фронті або в тилу?
Основні проблеми, з якими стикаються військові на фронті та в тилу, пов’язані з недостатнім забезпеченням. Військовим часто не вистачає зброї, спорядження, дронів, автомобілів, а також існують труднощі з лікуванням, відпустками та ротацією. Наприклад, потрапити на лікування в госпіталь майже неможливо, якщо ти не в критичному стані. З відпустками також все складно — їх буквально випрошують, і нерідко за умови виконання особливо небезпечних завдань.
Як ви оцінюєте рівень забезпечення військових з боку держави? Чи відчуваєте ви нестачу чогось важливого?
На особистому досвіді можу сказати, що забезпечення залишає бажати кращого. Наприклад, форма часто не підходить за розміром, бронежилети та шоломи ненадійні, тому більшість хлопців змушені купувати їх за власні кошти. Зброя видається, але її завжди недостатньо. Відчувається нестача в усьому — від зброї до засобів захисту.
У чому зараз найбільша потреба серед військових? Це може бути техніка, зброя, спорядження або психологічна підтримка?
Найбільша потреба серед військових — це якісне спорядження та належне забезпечення. Зокрема, потрібні кращі бронежилети, шоломи, більше дронів та автомобілів, які є важливими для виконання бойових завдань. Є також значна потреба у медичній підтримці та доступі до лікування, що залишається серйозною проблемою. На передовій головний акцент робиться на техніку та зброю, тоді як у тилу особливо необхідна психологічна підтримка, зокрема для тих, хто опиняється в лікарні. Підтримка важлива для всіх, оскільки вона має надзвичайно велике значення.
На жаль, державне забезпечення військових часто залишає бажати кращого, що підтверджує досвід Максима. Він і його побратими стикаються з недостатньою кількістю необхідного обладнання, техніки та медичної підтримки, змушуючи покладатися на волонтерів та власні ресурси. Максим підкреслює, що попри щоденні ризики, які виникають під час виконання службових обов’язків, військові не отримують належної підтримки. Вибивання відпусток є важким процесом, який часто можливий лише в екстрених випадках. Ці проблеми викликають тривогу, адже без достатнього забезпечення захист Батьківщини стає неймовірно складним завданням.
Чи змінилися потреби військових з початку війни до сьогодні, і як ви бачите роль волонтерів у підтримці армії зараз?
Потреби військових залишаються значними, хоча деякі з них змінилися з початку війни. Роль волонтерів у підтримці армії залишається надзвичайно важливою — вони допомагають із забезпеченням спорядженням, технікою, медикаментами та іншими необхідними речами. Без їх підтримки забезпечення військових було б значно гіршим.
Однак, на жаль, часто буває, що частина допомоги, наданої волонтерами, розкрадається. Я неодноразово ставав свідком того, як командири батальйонів або керівництво переполовинювали ресурси, що надходили військовим. Волонтери намагаються допомогти напряму, але в більшості випадків їх допомога проходить через військову частину. Внаслідок цього військовим дістається лише мала частка. Наприклад, напряму можуть передати солодощі або цукерки, а все, що є більш важливим, потрапляє у частину і часто там перерозподіляється не на користь військових.
Як ваша родина відреагувала на ваше рішення долучитися до ЗСУ? Чи було це складним для них?
Моя родина критично поставилася до мого рішення. На початку війни у всіх була своєрідна ейфорія — захищати країну, боротися за батьківщину. В цьому моя родина не відрізнялася від інших. Я знаю, що вони дуже переживали, особливо, коли ми виходили на «нуль» і не було зв’язку по кілька днів. Можу лише уявити, що вони відчували в ті моменти. З часом їхнє ставлення змінилося. Не можу сказати, як саме, але, схоже, ці випробування зробили нас сильнішими. Ми усвідомили, наскільки багато означаємо одне для одного. Вони дуже переживали, але стали міцнішими.
Під час служби Максиму вдавалося бачитися з родиною лише кілька разів. Відстань і постійна зайнятість у бойових завданнях значно ускладнювали спілкування з близькими. Про важливість цих зустрічей, а також про те, як родина підтримувала його під час служби, він розповідає далі.
Як ви підтримували зв’язок із близькими під час служби? Як часто вам вдавалося бачитися з родиною?
Під час служби зв’язок із родиною підтримувався постійно, це не було такою проблемою, як часто говорять. Коли виходили на «нуль», то зв’язку, звісно, не було, але після повернення з позицій можна було зателефонувати — і зв’язок був, все нормально. За рік я бачився з родиною тричі. Перший раз — коли потрапив до лікарні, після чого мені дали лікарняну відпустку на 30 днів, і я мав змогу побачитися з близькими. Також, коли лежав у госпіталі, мене на вихідні відпустили додому — це було з Дніпра, на пару днів. І ще раз — під час десятиденної відпустки за рік. Таким чином я кілька разів зустрічався з родиною.
Наскільки складно зараз отримати відпустку для військових? Чи є якісь обмеження через поточну ситуацію на фронті?
Отримати відпустку для військових дуже складно, судячи з мого досвіду. У інших частинах це може бути простіше, але в нашій ситуації було важче, оскільки критично не вистачало людей. Відпустки не надавалися за графіком, як зазвичай — не було списків, де прописано, кому коли належить відпустка. Щоб отримати відпустку, її потрібно було «вибивати». Я, наприклад, отримав відпустку після виходу на позицію. Командир запропонував, щоб 10 добровольців вирушили на позицію. Я сказав, що готовий, але після виконання завдання хочу піти у відпустку. Він погодився, і таким чином я отримав відпустку.
У ході виконання своїх службових обов’язків Максим неодноразово піддавався ризику, що призвело до поранень. Його досвід свідчить про небезпеки, з якими стикаються військові на фронті. Про важкі моменти, пов’язані з пораненнями, а також про те, як проходив процес лікування, він розповідає далі.
Чи доводилося вам отримувати поранення під час служби? Якщо так, як проходив процес лікування та реабілітації?
Так, були поранення, але не складні. Протягом служби у мене було три контузії. Я лікувався з однією з них у Дніпрі, в госпіталі. Процес лікування пройшов досить добре. Відношення лікарів і сам процес лікування були на високому рівні. В цілому, мені все сподобалося, і не можу сказати нічого поганого.
Повернення до мирного життя після служби — це складний процес для багатьох військових, у тому числі і для нашого героя. Протягом свого досвіду він зіткнувся з труднощами адаптації до звичайного ритму життя, а також із новими викликами, такими як повітряні тривоги. Максим ділиться своїми враженнями від того, як реагує на ці тривоги, зважаючи на свій військовий досвід, та як вони впливають на його почуття безпеки в нових умовах.
Наскільки незвично було повернутися до мирного життя після фронту? Що викликає найбільший дискомфорт або потребує адаптації?
Після фронту повернутися в цивільне життя завжди важко, і процес адаптації може бути довгим. Я адаптувався близько трьох місяців. Це зовсім інше мирне життя. Коли приїжджаєш в інше місто, де іноді чути прильоти чи звуки обстрілів, все сприймається інакше. Адаптуватися було дійсно важко. Я часто хотів повернутися до хлопців, але моя родина категорично відмовляла мене, що теж створювало напругу.
Найскладніше в адаптації — це поведінка людей. У мирний час громадяни ведуть себе по-іншому, особливо молодь, яка проводить вечори в барах і на дискотеках. Їхня поведінка викликала в мене негативні емоції. Звикати до мирного життя після війни — це справжній виклик.
Як ви реагуєте на повітряні тривоги, будучи військовим? Чи впливають вони на ваше сприйняття реальності у цивільному житті?
До повітряних тривог я ставлюся, як і багато людей: дбаю про свою безпеку та родини. Але, зізнаюся, після того, як я чув усі види озброєння і бачив, як поруч розриваються міни та снаряди, ці повітряні тривоги в мирному житті сприймаю дещо по-іншому. Я, напевно, пропускаю їх повз вуха. Проте розуміння необхідності дотримання безпеки в мені залишається. Моя дружина, до речі, реагує на ці тривоги більш чутливо, ніж я. Але в цілому я більше переживаю не за себе, а за свою родину.
Що ви думаєте про те, що багато мирних жителів ігнорують повітряні тривоги і не йдуть до укриттів? Як ви ставитеся до їхньої поведінки, коли вони нехтують власною безпекою?
Я вважаю, що те, що багато громадян не серйозно ставляться до повітряних тривог, є дуже проблематичним. По-перше, це свідчить про небажання дбати про свою безпеку, а також про безпеку близьких і оточуючих. З таким ставленням виникає безліч ризиків. Важливо розуміти, що потрібно мати укриття і не ігнорувати свою безпеку. Це може бути вирішальним у критичні моменти.
У контексті актуальних змін у законодавстві, варто звернути увагу на закон 8271, який викликав багато запитів серед військових. Він посилює кримінальну відповідальність військовослужбовців за невиконання наказів керівництва. Як відзначає Максим, цей закон не сприяє покращенню умов служби, а більше нагадує інструмент для контролю, ніж засіб захисту прав військових. За його словами, нововведення не враховують реальні проблеми, з якими стикаються військові на фронті, і можуть лише ускладнити ситуацію.
Що ви думаєте про ухвалення закону 8271, який посилює відповідальність за військові правопорушення?
Щодо закону 8271, я чув про нього, але, чесно кажучи, не приділяю цьому особливої уваги. Ці закони, на мою думку, приймаються не для поліпшення умов служби військових, а, скоріше, для задоволення потреб керівництва, щоб мати можливість карати військових. Тому мені не цікаво стежити за такими законодавчими ініціативами, і я не вважаю їх важливими для себе.
Примітка від автора: Закон 8271 був ухвалений Верховною Радою України 24 березня 2022 року. Цей закон вносить зміни в умови військової служби, включаючи аспекти відпусток, ротації та соціального забезпечення військовослужбовців. Він також запроваджує нові механізми контролю та дисципліни, які дозволяють накладати адміністративні стягнення на військових. Незважаючи на визначення прав військовослужбовців, закон викликав занепокоєння щодо зменшення їх соціальних гарантій та умов служби. Багато військових і експертів вважають, що закон ухвалювався без урахування реальних потреб військовослужбовців, що спричинило широку критику в суспільстві. Закон 8271 став предметом активних дискусій, піднімаючи важливі питання про реформи в армії та соціальну відповідальність держави перед військовими.
Перед початком служби багато військових проходять процес мобілізації, який, на жаль, не завжди є простим і зрозумілим. Для Максима цей етап став швидким і безпроблемним, проте він усвідомлює, що не всі військовослужбовці мають таку ж удачу. Під час розмови Максим ділиться своїм досвідом мобілізації.
Як ви оцінюєте процес мобілізації на практиці? З якими основними проблемами стикаються мобілізовані?
Процес мобілізації у мене пройшов досить швидко — всього за дві години я пройшов військово-лікарську комісію, отримав військовий квиток і вже вирушив у частину. Щодо того, як це відбувається в інших, я не можу сказати, адже кожна ситуація індивідуальна. Можу говорити лише про свій досвід.
Чи достатньо часу і ресурсів надається для навчання нових військових перед тим, як вони відправляються на фронт?
Щодо ресурсів і часу для навчання військових, можу говорити лише з власного досвіду. Нас ніхто на навчання не відправляв, і ми не отримували жодного навчання. Вже відразу вирушили в зону бойових дій і почали виконувати бойові завдання. Можливо, інші підрозділи мають можливість навчатися, я чув, що деякі з них їздять за кордон, де отримують інструктаж від іноземних спеціалістів і працюють зі сучасною зброєю. У нашому випадку таких можливостей не було.
Чи часто військовослужбовці або мобілізовані використовують цифрові документи під час служби? Чи це ефективно на полі бою або в адміністративних питаннях?
До цифрових документів і додатку «Дія» я ставлюсь позитивно. Для мене це зручно, і я часто користуюсь документами в додатку. Проте на передовій, в зоні бойових дій, це не так важливо. Використовувати цифрові документи там не завжди є можливість, оскільки зв’язок з інтернетом може бути нестабільним. Тож на фронті про це не думаєш. А от у цивільному житті, безумовно, це дуже зручно, і я активно користуюсь цією можливістю.
Кожен військовий рано чи пізно стикається з важким вибором — продовжувати службу чи завершити її. Для Максима це рішення стало наслідком складних обставин та внутрішнього конфлікту. У своїх словах він відкриває причини, які спонукали його покинути армію, та розмірковує про те, що означає служити в умовах недостатнього командування та наявності серйозних ризиків.
Як давно ви не перебуваєте на службі? Які обставини вплинули на ваше рішення залишити активну службу?
На службі я не перебуваю більше року. Одна з причин, чому я вирішив покинути службу, це, мабуть, наше командування, яке викликало дуже багато втрат. Командування було некомпетентним і надавало злочинні накази. Тому продовжувати службу під їх керівництвом я більше не міг. Це насамперед головна причина, чому я покинув службу. Наразі я перебуваю у резерві, я заброньований на підприємстві, де працюю.
Чи підтримуєте ви зв’язок із колегами по службі після її завершення? Чи надаєте їм якусь підтримку?
Так, зв’язок підтримую постійно, і як тільки маю час, завжди намагаюся зібрати для хлопців посилку зі смаколиками і передати особисто або через когось.
Чим ви зараз займаєтеся? Які зміни у вашому житті сталися після завершення служби?
Зараз я працюю водієм. В принципі, якихось кардинальних змін у житті після завершення служби не відбулося. Все, як було, так і залишається. Життя продовжується.
Підтримка родини є критично важливою для військових, які повертаються з фронту. Повернення додому приносить не лише радість зустрічі, але й значні емоційні виклики. Родина Максима відіграла важливу роль у його адаптації до мирного життя, допомагаючи йому впоратися з новими викликами та емоціями.
Як ваша родина поставилась до вашого рішення про завершення служби та повернення до цивільного життя?
Як може ставитися родина, коли ти повертаєшся додому живим і неушкодженим? Ясно, що моя родина позитивно сприйняла моє повернення — вони раді, що я завершив службу і повернувся до цивільного життя. Я поруч із ними, підтримую їх, а вони підтримують мене.
Чи зверталися ви за допомогою до психолога чи іншого фахівця для підтримки після служби? Як це допомогло вам адаптуватися до нових умов життя?
Щодо психолога — я не звертався, хоча, якби у мене були якісь проблеми, я б, напевно, звернувся. Адаптуватися до цивільного життя в мене вийшло і без допомоги психолога. Тому все добре, слава Україні!
