Стало відомо, чому Путін і Ердоган знову почали хвалити один одного

Як і передбачалося, президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган відреагував на нещодавні заяви лідера Росії Володимира Путіна на свою адресу.

Нагадаємо, 17 грудня на великій прес-конференції Путін заявив, що «пан Ердоган хвіст не виляє», що «у нас розходяться часто погляди на окремі питання з президентом Ердоганом, можуть бути іноді навіть протилежні погляди. Але це людина, яка тримає слово, чоловік. Якщо він вважає, що це вигідно для його країни, він йде до кінця». На це Ердоган відповів так: «Ці заяви Путіна в тій же мірі відносяться і до нього самого. З тих пір, як я з ним познайомився, я його саме таким і знаю. Він чесна людина, тримає своє слово, і розвиток наших відносин показує, що практично ні з однією державою у нас немає таких міцних зв’язків, це велика рідкість. Сподіваюся, рівень наших відносин збережеться і в майбутньому».

Дійсно, не рідкістю є хороші особисті стосунки між лідерами тих чи інших держав, що позначається на взаєминах між цими країнами, але так буває далеко не завжди. Особисті відносини лідерів держав — дуже складна, специфічна річ. У кожної держави, природно, існують свої національні інтереси, якісь протиріччя з іншими державами. Проте в свідомості турецького і російського суспільств ці інтереси і протиріччя часто персоніфікуються з особистостями лідерів. Путін очолює Росію 21 рік, Ердоган Туреччини — 18 років. Два лідери відкрили свої країни один для одного, стали рішуче ламати усталені стереотипи XVIII-XIX століть з їх нескінченними війнами. Хоча історики, звичайно, знають, що і тоді бували часи, коли Російська та Османська імперії йшли на «паралельно-зустрічний» курсі, не тільки воювали, але й активно співпрацювали. Султани і царі часто переймали один у одного політичний досвід в сфері державного будівництва.

Інша справа, що цей процес майже завжди зривався зусиллями інших зовнішніх гравців. Перший випадок стався в 1833 році, коли султан Махмуд II був вщент розбитий повсталим єгипетським пашею Мухаммедом-Алі, чия армія дійшла до Мармурового моря. Франція вже почала завоювання Алжиру, Британія націлилася на Кіпр і Месопотамію. В руках султана могли залишитися тільки християнські Балкани і християнське ж узбережжі Малої Азії. І в цей момент на прохання Махмуда II імператор Микола I направив в Босфор 14 тисячний корпус російської армії. Британія і Франція терміново переглянули плани, примусили пашу до світу. Ще один пік припав на 1920-ті роки, коли московські більшовики стали активно співпрацювати з Мустафою Кемалем. Радянська Росія надала вирішальну допомогу Турецькій Республіці в становленні державності. У Туреччині, та й в Росії про це не забули, але для того, щоб цей досвід виявився затребуваним, необхідні були інші геополітичні умови, які сформували у Путіна і Ердогана розуміння процесів формування нового світопорядку після перетворення Заходу в «старіючий Рим».

Було ясно, що рано чи пізно Москва і Анкара стануть на шлях проведення самостійної зовнішньої політики. Цей фактор є базовою основою у взаємовідносинах між Путіним і Ердоганом, і тільки романтики від політики могли припускати, що це швидко призведе до формування між двома країнами тісного військово-політичного альянсу. Нинішнє зближення Москви і Анкари на інший якісній основі відбулося на тлі війни в Сирії. З’явилася «астанинська трійка» в складі Туреччини, Росії та Ірану, трьох потужних регіональних держав, які здатні вирішувати найгостріші регіональні проблеми без участі США і Євросоюзу. Більш того, розуміння спільних цілей дозволяло і дозволяє Путіну і Ердогану знаходити рішення в складних ситуаціях в Сирії, а досвід, напрацьований там, привів і до необхідного діалогу під час недавньої карабаської війни, але на паралельних курсах.

Політичною сенсацією стало придбання Туреччиною російських ЗРС С-400. Ця подія, як пише турецьке видання Sabah, «стало віссю, навколо якої в подальшому стала розкручуватися мало не головна інтрига в турецько-американських відносинах». Коли США стали загрожувати Туреччині різними санкціями, вона виставляла свої зустрічні і нелегкі для США умови, вимагаючи рівноправного діалогу з Вашингтоном, такого, який має з Москвою. В цьому одна з особливостей перехідного періоду, що переживається зараз Росією і Туреччиною, коли воля і настрій лідерів вирішують багато, якщо не все в політиці і в економіці, хоча за минулі роки між двома країнами вставали складні питання. Проте розуміння того, що незадіяний потенціал взаємовигідного співробітництва двох країн настільки великий, що вони можуть домовлятися зі спірних питань без найменшого збитку для національних інтересів, піднімаючись на новий рівень розуміння проблем, починає домінувати. Не випадково Путін позначив цей факт, вказуючи на те, що його турецький колега йде до кінця, якщо вважає щось вигідним для своєї країни. Він стає прогнозованим, що дуже важливо для розуміння того, з ким маєш справу.

Поделитесь в соц сетях!

Теги: ,

Загрузка...