Понад тиждень мігранти з країн Близького Сходу провели на кордоні білорусько-польського кордону.
Половина біженців здалася та погодилася на депортацію. Близько тисячі людей перемістилися в теплий ангар, звідки їх прямо відправлять до аеропорту. Інші сподіваються, що Польща відкриє їм ворота до Європи. Тим часом декому вдалося втекти в глухих лісах, де вони потрапили до пастки. У чатах є десятки повідомлень про пошук від їхніх близьких. Ми поговорили із тими, хто втратив рідних.
А ще вислухали думки простих білорусів, які мешкають у Гродно, Мінську, Варшаві: чи готові вони прийняти на своїй території мігрантів.
Дмитро – громадянин Білорусі, мешканець Варшави: «Щодня на роботі обговорюємо цю тему. Всі раділи, коли дізналися, що нарешті до розгону підключили водомети. Я на зв’язку і зі знайомим прикордонником, який працює недалеко від стихійного табору. Він розповідає, що жодних домовленостей із польською стороною ніхто не має, а нелегалів вони проводять до «дірки у паркані» і залишають там. Далі вони йдуть самі. Це ж Білорусь. Грошу взяли, свою частину зобов’язань виконали, а там трава не зростатиме. Ставлення до цих мігрантів і поляків, і білорусів негативне.
Хоча у Польщі є люди, які незадоволені, що бідних та нещасних біженців не пускають до країни. Одні з тих, хто співчуває – волонтери, які ходять лісами і шукають, кому б допомогти. Щоправда, таких жалісливих дуже мало.
Загалом поляки розуміють, що від потоку нелегалів немає жодної користі. Європа їм потрібна лише заради допомоги та вседозволеності. Адже тут вони можуть кричати про утиск своїх прав і грати таким чином на публіку.
До речі, до Польщі деяким біженцям таки вдається просочитися. Вчора я бачив трьох чоловіків та одну жінку східної зовнішності. Стан одягу у них був відповідний. Помітно, що вони тижнів зо два просиділи в лісах. Ну і запах від них йшов моторошний. Не факт, що вони сиділи з боку Білорусі. Начебто у Львова теж скупчення є невелике.
За законом Польща не зобов’язана приймати тих, хто незаконно перетнув кордон. Якщо зловлять на території країни, вони депортують назад. Для того, щоб набути статусу біженця, потрібно, по-перше, законно потрапити до країни. По-друге, потім звернутися тут до будь-якого представника влади, чи то поліцейського, чи вартового кордону. Вони вже відправляють людину в «відстійник» для біженців і починають перевірку.
У мене там друзі побували. Виглядає це місце як наш гуртожиток. Туди заселяють людей на час перевірки підстав щодо факту запиту ними статусу біженця. Оскільки обидва мої друзі – «політичні», то їхнє питання вирішилося буквально за кілька місяців. Поки людина перебуває в цьому «таборі», йому призначається певний посібник, якого цілком вистачає на їжу, але не вистачить на пиво та цигарки. Тому багато людей шукають нелегальних підробітків. Легально працювати в Польщі не вийде, доки немає жодного статусу. Як мені розповідали, у тому гуртожитку було багато кавказців з Росії».
Польські волонтери організували чати допомоги біженцям. Відомо, що багато мігрантів пройшли до лісу до того, як на білорусько-польському кордоні утворився стихійний табір. Ось тільки вибратися із лісу змогли не всі.
Ми поспілкувалися із людьми, які втратили своїх близьких.
Карем розповів, що розшукує рідних: Ми шукаємо брата, його звуть Гованд Омер Алі, йому 31 рік. Разом із ним перебуває його 3-річна донька.
Ми нічого не знаємо про них, живі вони чи мертві. Зв’язок із ними втратили приблизно 6 днів тому. Вони жили у лісі. Приїхали до Білорусі із Курдистану. Допоможіть, будь ласка, ми дамо фотографії. Останнє, що знаємо: вони знаходилися поряд з якимсь селом. У брата – чорна борода, він у чорній куртці. Його донька – у синій курточці та шапочці».
Ще один чоловік також звернувся з проханням допомогти знайти сина: «Мій 24-річний син зараз перебуває у таборі біженців у лісі. Коли всім запропонували піти до будівлі, де тепло, він відмовився, бо боїться депортації. Уся його родина перебуває у Німеччині. Тут два його рідні брати та батьки. Він уже вісім днів сидить на кордоні. Просто хоче дістатися своєї сім’ї.
Думав до Мінська повернутися, але його не пропускають, тримають на кордоні. Чотири роки тому нас розлучили. Ми тоді намагалися потрапити до Європи через Туреччину. Нас заарештували, посадили до в’язниці. Відпустили мене з дружиною, молодшого 6-річного сина та старшого сина, він інвалід. А середнього депортували до Курдистану.
Зараз мій син поїхав до Білорусі, сподіваючись возз’єднатися з нами. Не вийшло. Я не хочу, щоб він повертався до Іраку, де в нього нікого немає».
Ось що розповіла нам жінка, у якої на білорусько-польському кордоні застряг брат: «Мій брат сирієць, але жив у Лівії. Нині він перебуває на кордоні. Разом із ним ще шестеро людей.
