Велика біла зала «Довженко-Центру» зустрічає відвідувачів тишею, в якій голосно звучать тяжкі історії людей. Перед гостями — 129 документальних фотографій з різних куточків світу. Кожна світлина — це погляд на світ без прикрас, на виклики, що кожного дня стоять перед людством.
Вперше з 2022 року Національний центр Олександра Довженка відкрив свої двері, аби представити виставку «World Press Photo 2024», яка охоплює більше стафотографій з 24 країн світу. Вони про найважливіші теми нашого часу — війну, протести, міграційні й кліматичні кризи.
Тишу, що панує у великій білій залі «Довженко-центру», порушують лише тихі кроки відвідувачів. Серед гостей — українські фотографи, кінознавці, журналісти, лідери думок та поціновувачі документальної фотографії. Одна з відвідувачокзупиняється в центрі зали. Перед нею — особлива інсталяція, два чорних полотна. На темному тлі закарбовано 98 імен медійників, які загинули під час російсько-української війни. Ці два полотна — нагадування про найцінніше, що відібрала війна — людей.
Світлий простір наповнений правдивими потужними зображеннями. Він ніби зупиняє час, дозволяючи гостям глибоко вдивитися в обличчя тих, кого зобразили фотографи, прожити разом із ними моменти боротьби, відчаю та надії. Мовчазні сцени з іншого боку планети раптом стають надзвичайно близькими: перед тобою — голодні афганські діти, які здивовано вдивляються в яблуко, протестувальники, які тікають від сльозогінного газу під час революції в М’янмі та самотній житель Гази поміж залишків будинків, зруйнованих унаслідок авіаударів Ізраїлю.
Серед них і палестинська жінка, яка обіймає тіло своєї 5-річної загиблої племінниці, загорнуте в поліетилен. Маленька дівчинка Салі, її мати та сестра загинули у своєму будинку в секторі Гази після удару Ізраїлю. Саме це фото стало переможцем у категорії «Світлина року». Її зробив фотокореспондент агенції «Reuters» МохаммедСалем.
Цього року виставка особливо пронизана темами війни. Серед багатьох робіт найбільшу увагу гостей привертає проєкт, який відгукнеться своїми сенсами кожному.На стіні — візуалізація інтерактивного сайту, де поєднано світлини, листування, малюнки й аудіо. Це — мультимедійний проєкт української фотожурналістки Юлії Кочетової «Війна — це особисте». Саме він став переможцем в категорії «Відкритий формат». У своїй роботі мисткиня поєднала фотожурналістику з особистим документальним стилем щоденника, щоб показати світові, як російська агресія впливає на кожного громадянина, проникаючи в повсякденне життя, впливаючи на кожну думку, дію, стосунки та почуття.
Тридцятирічна відвідувачка виставки Ліза сканує код та відкриває сайт, щоб показати слова, які ніяк не покидають її. «Я б хотіла, щоб цих фото не існувало» —цією фразою починається особливий проєкт. Ліза роздивляється ті самі світлини, про які йшлося, та ділиться: «Війна застала мене на Київщині. Більше місяця я пробула в окупації. Там, де відбувалися жахливі речі, кожного ранку я прокидалася з надією, що це сон. Війна — це шрам, який залишається на все життя.»
Справа від роботи української мисткині зосереджені не менш болючі світлини німецької фотографки Йоганни Марії Фріц. Це — проєкт «Гребля Каховської ГЕС: повінь у зоні бойових дій», кадри, зроблені у момент евакуації цивільних під час повені. Із зображенням волонтера, який на човні рятує трьох зляканих котів, сусідує фото яскравої багряної півонії, єдиної квітки, яку ще видно у затопленій клумбі.
Війна, протести, кліматичні зміни: «World Press Photo» змушує людей з усього світу через потужні візуальні наративи звернути увагу на події, що відбуваються у віддалених регіонах. На фоні світлих стін фотографії нагадують вікна в інші реальності, наближуючи нас до того, що здається далеким і водночас таким близьким.
На виході люди мовчазно обмінюються поглядами, як після прочитання важкої книги. Їхні очі говорять більше, ніж слова — ці історії залишаться з ними надовго.
Валерія Куликова, спеціально для «Нового формату»
