З 2022 року Україна переживає найбільшу міграцію людей з часів Другої світової. За даними Мінсоцполітики, офіційно зареєстровано 4,6 мільйона переселенців. Серед них — приблизно 873 тисячі дітей і майже 3,7 мільйона дорослих. Це означає, що кожна п’ята людина, яка втекла від війни, – дитина. Проте цифри не показують головного – як це, залишити все і почати спочатку.
«З ПОПЕЛУ ТЕЖ ВИРОСТАЄ ЖИТТЯ»: ТЕТЯНА ІЗ СОЛЕДАРУ
Місто-сіль, що колись звучало музикою. У соляних шахтах Соледару з унікальною акустикою проводили концерти, навіть футбольні матчі. Для світу це була дивовижа, для місцевих — гордість.
Усе зруйнувала війна.
У квітні 2022 року Тетяна виїхала до Житомира «на два тижні», щоб урятувати сина, — і втратила ціле місто. Соледар згорів, разом із двома квартирами, дачею та сімейними фото. Сьогодні Тетяна працює на Житомирському м’ясокомбінаті VATAG GROUP. Каже, що робота і колектив стали фундаментом нового життя.
ВІДЕОІНТЕРВ’Ю ТЕТЯНИ ВІД ШАХТНОЇ СОЛІ ДО БАХМУТСЬКИХ ВИНОГРАДНИКІВ
Якщо Соледар асоціювався з сіллю, то Бахмут — із вином. Завод ігристих Artwinery був найбільшим у Східній Європі, підземні «винні печери» вражали масштабом.
Тепер Бахмут — синонім руйнування і нескінченних обстрілів.
«ДІМ — ЦЕ ТІ, ХТО ПОРУЧ»: ОЛЕНА З-ПІД БАХМУТА
Олена Гайворонська жила у Калинівці біля Бахмута понад тридцять років. Тут вона вийшла заміж і виховала дитину. Та війна внесла свої корективи.
Чотири рази вона починала спочатку – і щоразу залишала позаду все, що любила. Сьогодні Олена працює економістом на Андрушівському маслосирзаводі і каже: дім – це не стіни, а люди, які дають сили рухатися далі.
ВІДЕОІНТЕРВ’Ю ОЛЕНИ
ПОКРОВСЬК: ПРИХИСТОК, ЩО ТЕЖ СТАВ РУБЕЖЕМ
Коли руйнуються великі міста, тисячі людей тікають у менші громади. Так було з Покровськом — логістичним вузлом Донеччини. Але війна дісталася й сюди, і переселенцям довелося знову рушати далі. Серед них — Наталія з Краснодона (нині Сорокине).
«МАЙБУТНЄ ПОЧИНАЄТЬСЯ ТАМ, ДЕ ТИ НАВАЖИВСЯ»: НАТАЛІЯ, СОРОКИНЕ (КРАСНОДОН)
Її історія — це постійні переїзди та валізи, запаковані «тимчасово». Наталія двічі тікала від війни. На кордоні в неї забрали навіть сімейні фото.
«Найважче було бачити, як у когось грає музика, сміються діти, а в тебе — нічого», — ділиться Наталія.
В Андрушівці, працюючи лаборантом на АМСЗ вона знайшла людей, які підставили плече. Сьогодні жінка має роботу, колектив і нову віру в завтрашній день. Вона знову наповнює альбом — новими обличчями, місцями і спогадами, які вже ніхто не зможе забрати.
ВІДЕОІНТЕРВ’Ю НАТАЛІЇ
БІЛЬ І СИЛА СПІЛЬНОТИ
Історії цих жінок — лише три з мільйонів, але в них відчувається спільний мотив.
Війна забрала у людей дім, спогади й відчуття стабільності, та водночас відкрила інше — силу знаходити опору там, де, здавалося, немає нічого.
Психологи наголошують: переселення — один із найважчих досвідів, але робота, нові соціальні зв’язки та підтримка колективу допомагають пережити травму.
Соціологи додають: переселенці — це не лише ті, хто потребує допомоги. Вони самі стають ресурсом для нових громад, бо приносять досвід, робочі руки та прагнення відновлювати життя.
Сьогодні Україна має мільйони мігрантів. Одні ще шукають місце, інші вже пустили коріння. І всі вони доводять: дім — це не місце на карті, а простір, де б’ється серце поруч із тими, хто не дає впасти.
