Із початком повномасштабного вторгнення багато українців були змушені покинути свої домівки. Найбільша кількість біженців зараз знаходиться у Німеччині. Тож ми подивились як виглядають умови проживання саме в землі Баден-Вюртемберг у місті Фрайбург.
Місто Фрайбург розташоване на півдні Німеччини. У ньому налічується близько 2000 біженців.
Якщо ви плануєте їхати до Німеччини і не знаєте з чого почати, ось вам декілька порад: для початку можете прямувати до тимчасового центру біженців (Notunterkunft Freiburg), за адресою Basler Landstraße 16. Також можна заздалегіть зконтактуватись із центром та попередити, що ви приїдете, тоді на вас вже будуть чекати. Ось і контакти: E-Mail .([email protected]) oder Telefon (0761 208-2013)
Це так званий перший перевалочний пункт, в якому українці можуть залишатися в середньому від одного до трьох тижнів. Далі переселенців вже намагаються розселити на постійне місце проживання. Тут вас будуть годувати трічі на день. Протягом тижня можна отримати консультацію лікаря.
Другий крок, який вас може чекати, це переселення до постійного місця проживання і зазвичай це Gemeinschafts unterkunft, центр, де проживають усі біженці. Тут вам нададуть окрему кімнату зі своїм холодильником. Кухня одна на поверх, душ та туалет – єдині на весь коридор. Варто зазначити, що умови проживання можуть відрізнятись безпосередньо від центрів проживання.
Один із таких центрів знаходиться за вулицею Leinenweberstraße 1. Із українськими біженцями нашим журналістам вдалося поспілкуватися та зібрати їхні життєві історії.
Ірина, одеситка, жителька центру:
«Я з Одеси, майже усю війну була в Україна, однак в мене син, якому 17.5 років, тому я злякалась за нього і вирішила виїхати. Спочатку приїхала до тимчасового пункту, пробула там тиждень, тут із 27 лютого 2023 року. Я їхала евакуаційним автобусом від церкви. Нас спочатку в Регенсбург привезли до притулку, там все було добре. Але оскільки ми їхали від церкви, то багатьох потім на проживання відправляли у жіночий монастир Fockenfeld. А оскільки я була із сином, то боялася, що його в мене заберуть. Очевидці казали, що їжа за талонами. Мені навіть здалося, що це секта. Цей монастир у полі за 140 км від міста. Бо спочатку ніхто не каже, що ви зараз будете їхати до монастиря, а пропонують просто збиратися із речами. Коли люди доїжджають, розуміють куди їх привезли. Багато людей звідти втікали. Тому оця гуманітарка від церкви, яку отримуєш в Одесі, виявилась заманухою. Я одразу поїхала до Фрайбургу, бо в мене тут були знайомі. Спочатку потрапила до тимчасового притулку, а потім мене вже сюди переселили (до постійного). Тут вже я заспокоїлась і почуваю себе добре».
Олена, жителька м. Буча:
«Я з Донецьку, з 2014 року я переїхала до Київської області. Останні 5 років жила в Бучі із сімʼєю. Коли розпочалося російське вторгнення, ми залишалися в місті, тому що міський голова Федорук запевняв, що все буде добре і ситуація під контролем. Крім того, нам нема куди було куди їхати і машини теж не було. Про окупацію я дізналась випадково, бо звʼязку на той момент вже не було. У нас квартира була поблизу Гостомеля, ми війну бачили з вікна: як бомби вилітали із літаків, а за вікном стояло полумʼя. Я з собою взяла тільки документи. В мене так трусились руки, що я навіть не розуміла у що одягаю дітей. Ми з міста вийшли тільки на 12 день окупації, коли зрозуміли, що починаємо помирати через відсутність води та їжі. До Ірпеня ми йшли 5 годин пішки через ліс, і я молилась, аби ми разом вижили усією родиною. Не хотіла, щоб мої діти бачили, як мене чи чоловіка вбʼють. Я думаю, що нас не застрелили російські снайпера, тому що в нас 2 дітей, а чоловік тоді вже був дуже худим, і ззаду був схожий на дівчину. Тобто ми виглядали як дві мами із дітьми.
Отак виходиш на вулицю і якийсь чоловік кричить, – «танк їде». І одразу ховаєшся. Потім ідеш і бачиш міни під ногами і хтось каже: «через Склозаводську не ходіть, бо вас точно вбʼють, там вже повно трупів». Люди на вулиці тоді були єдиним джерелом отримання інформації, тому що звʼязку не було взагалі.
Спочатку ми намагались виїхати евакуаційними машинами, але оскільки абсолютно усі машини розстрілювали, то єдиний вихід був йти тільки пішки. Ми ховались у будинку, який був під виробництво, і одного разу їхав ворожий танк по вулиці і розвертав у наш бік дуло. У нас були закриті вікна, можливо їм це здалося підозрілим, думали, що може там хтось із наших снайперів ховався. І він так залишався стояти кілька хвилини з направленим дулом на наш будинок. У наших бучанських пабліках вже тоді писали, що мікрорайон «Лісова Буча» дуже страждає від кадировців. Про злочини та масові згвалтування я дізналася після деокупації міста. В центральній частині Бучі були росіяни. Десь ще бурята і білоруси. Вони по різному ставились до людей. Мені знайомі розповідали, що там де були росіяни, вони давали їм спускатись у бомбосховища і навіть їжу приносили. Там де були бурята та кадировці – було просто пекло.
Але дійшовши до блок посту, ми зраділи, коли наші хлопці бігли нам на зустріч.
Трохи оговтавшись, я зрозуміла, що треба їхати до Німеччини, адже було дуже тяжко виживати в Україні. Спочатку я з дітьми приїхала до Перемишля, а звідти до Ганновера. В пункті для біженців там навіть нам не дали постіль, ми спали просто на брудних матрасах. Потім я попросила, щоб мені купили білет до Фрайбургу, оскільки там оселився брат із родиною. Таким чином я опинилась тут і дуже рада цьому. Мені дуже подобається це місто і сину школа подобається теж».
Софія Шиян, спеціально для «Нового формату»
