Рівно 100 років тому, 30 грудня 1922 року, було оголошено про створення СРСР – Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
І можна уявити собі, який розмах урочистостей був би влаштований у ці передноворічні дні, якби СРСР існував і сьогодні: з урочистими зборами, ювілейними медалями… Тільки СРСР до свого столітнього ювілею не «дошкуляв» — розпався 31 рік тому, буквально за кілька днів до чергової, хай і не ювілейної, дати свого створення – 25 грудня 1991 року. Теоретично сьогодні, через 30 років після того, як, вийшовши востаннє у загальносоюзний ефір, розгублений Михайло Сергійович Горбачов видавив: «Внаслідок ситуації, що склалася з утворенням Співдружності Незалежних Держав я припиняю свою діяльність на посаді президента СРСР», можна було б поставитися до цьому “ювілею без ювіляра” просто як до історичної дати.
Але в тому, що стосується СРСР, і сьогодні політика переважає історію. А в експертній спільноті не лише розгортається дискусія, як належало діяти союзному центру, щоб не допустити розпаду СРСР. У маси просувається і така ідея: саме тоді, у грудні 1922 року, більшовики, мовляв, припустилися фатальної помилки і заклали «міну уповільненої дії», визнавши за республіками право на вихід із СРСР. І навіть робляться спроби провести «роботу над помилками»: те, за якою схемою РФ оголошувала про включення до свого складу українських областей, нагадаємо ще раз, аж ніяк не обмовляючи їхній «український» статус, залишає мало сумнівів — Кремль прагне відновити вже не якесь подібність СРСР, а саме Росію у межах Радянського Союзу без натяків на суверенітет національних околиць.
Але річ не лише в тому, що, як показує приклад Херсона, утримати ці регіони під воєнним контролем виходить не надто. Просто реальні події, що відбувалися на просторі колишнього СРСР з 1917 по 1922 рік, мало нагадують прямолінійну схему «революція поклала край царизму, більшовики на чолі з Леніним здобули перемогу у громадянській війні, «розгромили отаманів, розігнали воєвод», а потім зробили воєвод» нацменам» та «інородцям» подарунок — державність». Освіті СРСР передував розпад Російської Імперії, де за Бакинською, Єлизаветпольською чи Еріванською губерніями точно не було ніякого «права виходу». Але це врятувало ні Миколи II, ні саму імперію. Більше того, на уламках Російської Імперії виникали повноцінні незалежні держави, серед яких була Азербайджанська Народна Республіка. Ці держави були визнані Лігою Націй, їхні делегати брали участь у Паризькій конференції, вони створювали національні армії та відкривали посольства, укладали договори, відкривали у себе університети, засновували національні прапори та герби…
А потім усе скінчилося. Про це у Москві не дуже люблять говорити вголос, але майбутні союзні республіки не отримали державність у подарунок від більшовиків. Вони були завойовані та анексовані. А 30 грудня 1922 року, оголосивши про утворення СРСР, більшовики підводили межу під натяками на суверенітет республік: єдина структурована держава з жорсткою вертикаллю влади, як сказали б сьогодні.
Більшовики могли тішити себе надією, що надійно контролюють республіки, і жорстко придушувати будь-який прояв інакодумства, а тим більше національного руху. Але репресивні стяжки просто не могли діяти вічно. І в 1991 році спрацювала «міна уповільненої дії», закладена не при розпаді СРСР, а за силової анексії його майбутніх республік. Більше того, рівно з тієї ж причини не мали шансів спрацювати і чудові плани, які пропонують різні «рожеві поні» з ліберальної тусовки в стилі «треба було поступово, за допомогою реформ, перетворити СРСР на щось подібне до Європейського союзу». Європейський союз, якщо хтось забув, є добровільним об’єднанням. Жодну країну не затягували туди за допомогою бронепоїздів і не утримували у його складі за допомогою танків, як це робилося у колишньому СРСР.
