Росія планує провести якийсь «референдум» про приєднання захоплених територій України в середині вересня — таке повідомлення розповсюдило агентство Bloomberg з посиланням на свої джерела, уточнивши, що підготовкою займеться заступник глави адміністрації президента РФ Сергій Кирієнко, який, за даними РосЗМІ, нещодавно відвідував Нову Каховку і навіть потрапив там під обстріл.
Де саме пройде обіцяний референдум, не уточнюється — проведуть там, де Росії вдасться закріпитися. Витокам, звичайно, можна вірити чи не вірити. Але в Москві вже відкрито дають зрозуміти, що не мають наміру обмежуватися Кримом та Донбасом. Спочатку «розширити географію спецоперації» обіцяв Сергій Лавров, голова МЗС РФ: «Коли у Стамбулі була зустріч переговорників, там була одна географія, і наша готовність прийняти українську пропозицію спиралася на ту географію, географію кінця березня 2022 року, — цитували його інформагентства. – Зараз географія інша. Це далеко не лише «ДНР» та «ЛНР», це ще й Херсонська область, Запорізька область та низка інших територій, і цей процес триває, причому триває послідовно та наполегливо».
Тепер же висловитися вирішив ще й заступник голови Ради безпеки Росії, колишній президент і колишній прем’єр Дмитро Медведєв, за словами якого, українські війська «необхідно відсунути не лише від Донецька, а й подалі». Як «аргумент» ж згадується поставлена Україні далекобійна західна зброя.
Як би ні Лавров, ні Медведєв не промовили слів «анексія», «возз’єднання» чи навіть «повернення до рідної гавані». Але ще тижнів два тому у ЗМІ з’явився запропонований створеною Кремлем «військово-цивільною адміністрацією» Харківської області України новий «герб» з російським двоголовим орлом. Причому йдеться саме про новий «герб» області, а не черговий «ХНР», цього разу Харківську, а не Херсонську. Що хай і опосередковано, але досить ясно вказує саме на сценарій включення Харківської області України до складу Росії без ігор до «незалежних республік». Є й безліч інших ознак, що РФ «освоюється» на цих територіях всерйоз і надовго, від візитів сюди російських «управлінців» до планів роздачі паспортів та видання газет з портретами Путіна на першій сторінці.
Звісно, паралелі у політиці — річ ризикована. І можна посперечатися, наскільки доречно вибудовувати аналогії, де Крим і Донбас — це, умовно кажучи, колишня НКАО, а от Запорізька, Херсонська і Харківська області — ті райони, що оточують цю колишню НКАО, або перекидати місток від заяв у стилі «постачання західної зброї». Україні змушують нас розширити географію спецоперації і відсунути українські війська подалі» до гучної заяви тоді ще заступника міністра оборони Вірменії Давида Тонояна, що, мовляв, «за нинішнього рівня озброєності Азербайджану пояса безпеки навколо Карабаху нам уже недостатньо» («поясом безпеки», нагадаємо, у Вірменії називали окуповані райони Азербайджану за межами колишньої НКАО), а потім із неабиякою часткою іронії уточнювати, чи пам’ятають у Росії, чим ці ігри в «розширення поясу безпеки» закінчилися для Вірменії.
Але немає сумнівів в іншому. Силове перекроювання кордонів та «приєднання» до себе чужих територій — це за визначенням надзвичайно небезпечний сценарій. В умовах української конкретики, де Москва вже «прихватизувала» Крим і Донбас — тим більше. Обнулюються і шанси на перехід від війни до дипломатії. Причому в дуже чутливий момент, коли ув’язнені в Туреччині «зернові» домовленості знову сколихнули надії «перестати стріляти і почати розмовляти».
Щиро кажучи, після того, як всі широко розрекламовані «мінські домовленості», «формули Штайнмайєра» тощо. обернулися новою війною, надій на мир і так було небагато. Але якщо на тлі успіху «зернових переговорів» Кремль «розширює географію «спецоперації»» і ще будує плани «прихватизації» нових територій — цих надій залишається меншим за критичний рівень. Плюс до всього є й «військово-географічні реалії». На відміну від Карабаху, в Україні була ніби узгоджена сторонами лінія перемир’я.
Вже після початку нинішньої української війни у ЗМІ просочилося чимало витоків щодо змісту чергових «мирних планів», і практично всі вони передбачали відведення військ Росії до лінії 24 лютого. Чи були ці плани прийнятними для Києва, питання відкрите. Тим більше, що автори багатьох із них чемно натякали, що Україні, мовляв, треба було б забути про повернення Криму та Донбасу. Але якщо тепер Росія має намір зберегти за собою ще й Запоріжжя, Харків і Херсон — тут навряд чи вдасться домовитися навіть теоретично.
Як бонус, на «бомбу уповільненої дії» перетворюються навіть «джентльменські домовленості» — не стріляти по території Росії з переданих Заходом Україні далекобійних артилерійських систем. Але якщо тепер «Росією» оголошуються не лише Крим, а й Запоріжжя та околиці Харкова, то це вже змінює ситуацію. У багатьох столицях Заходу вже воліли заявити, що жодних «референдумів» на сході України не визнаватимуть. І неважко здогадатися, що це стосується не лише консульських послуг, а й застосування тих самих «Хіммарсів». Після чого в Москві цілком можуть заявити, що, мовляв, “Захід не дотримується слова” і т.д. А це вже серйозний ризик втягування у конфлікт інших учасників та неконтрольованої ескалації.
Словом, плани Москви, про які повідомляє “Блумберг”, “запускають” в Україні надто небезпечний сценарій. Прихильники жорсткої лінії одержують скільки завгодно аргументів, що плани нового розширення російської території необхідно зірвати, а отже, до вересня треба було б «відсунути» російські війська від тих регіонів України, які в Москві зібралися «прихватизувати». З усіма, що випливає, припливає і прилітає.
Натомість за позиціями тих політичних сил на Заході, хто старанно переконував усіх і вся, що Україні необхідно «сісти за стіл переговорів», що Кремлю треба дати можливість зберегти обличчя тощо, наноситься сильний удар — спробу Кремля за Кримом та Донбасом. приєднати ще й Херсон «піпл не схаває».
Можна довго сперечатися, чому в Москві все ж таки зважилися запустити цей сценарій. І як мінімум не на останньому місці та обставина, що на тлі «вантажу 200», санкцій, економічних проблем Кремлю треба пред’явити цільовій аудиторії нові територіальні придбання, а твереза оцінка наслідків «вставання з колін» та іншого надування щік не належить до сильних сторін «першопрестольної». Але, так чи інакше, спроба приєднання нових українських територій до Росії вже перетворюється навіть не на хрестоматійний «постріл собі в ногу», а на дещо гірше. І вийти з цієї історії без втрат уже навряд чи вдасться.
