Прем’єр-міністр України, схоже, буде зміщений. На його місце претендує людина, яка виступала за державний статус російської мови, фактичну федералізацію України і налагодження відносин з Росією.
Хто такий Сергій Тігіпко, як він зробив політичну кар’єру і чому свого часу не виявився на місці Віктора Януковича?
Українські ЗМІ повідомляють, що кандидатура Сергія Тігіпка «на 99%» узгоджена для заняття посади прем’єр-міністра. Дні Гончарука на посаді глави українського уряду полічені. Власне, Тігіпко – не єдиний кандидат, але з певних причин він виглядає найбільш реальним.
Зрозуміло, 60-річний банкір, який займає 15-е місце в списку найбагатших людей України за версією журналу «Фокус», слабо відповідає команді Володимира Зеленського. Нинішній президент України був обраний на хвилі зміни політичної еліти, а Тігіпко – один зі старожилів української політики, періодично з’являється в ній ще з 80-х років минулого століття.
Мабуть, вперше значимою фігурою він став в 1989 році, коли був обраний першим секретарем Дніпропетровського обкому комсомолу. Тоді це був дуже високий пост. Так, покоління Брежнєва і Щербицького вже йшло в минуле, але Дніпропетровськ як і раніше був «кузнею кадрів» і промисловим центром загальносоюзного значення.
Так що випадковою людиною Тігіпко на цій посаді, безумовно, не був, а саме перебування на посаді забезпечило йому провідні позиції в українській політиці і бізнесі протягом наступних трьох десятиліть. З Ігорем Коломойським він познайомився ще під час навчання в Дніпропетровському металургійному інституті, а з Леонідом Кучмою, Павлом Лазаренком і іншими великими фігурами 90-х – вже в обкомі. Юлії Тимошенко він допоміг організувати перший сімейний бізнес (мережа відеосалонів), а Олександр Турчинов працював у нього завідувачем відділом.
Все це скінчилося в 1991 році. Або, навпаки, почалося – Тігіпко, не маючи початкового капіталу та економічної освіти, став керівником «Приватбанку», який досить швидко вибився в число провідних банківських установ країни. Тігіпко показав себе дійсно видатним управлінцем, створивши ефективну професійну команду.
Зрозуміло, що з такого поста був відкритий шлях в політику. Причому відразу у вищу лігу. Так і вийшло – в 1997 році Тігіпко залишив «Приватбанк», пересівши в крісло віце-прем’єра в уряді Павла Лазаренка. Він залишався в трьох урядах поспіль: Лазаренко, Пустовойтенко (з ним Тігіпко теж був знайомий – як з мером Дніпропетровська) і Ющенко (в останньому – міністром економіки). Пізніше обговорювалася можливість його призначення у другий уряд Тимошенко, але він став віце-прем’єром в першому уряді Азарова. Тігіпко був депутатом трьох скликань Верховної Ради, головою правління Національного банку і двічі висувався на пост президента.
З самого початку політичної кар’єри Тігіпко входив в орбіту Леоніда Кучми і його зятя – одного з найбагатших людей України Віктора Пінчука. Лазаренко заявляв, що «путівку в життя» Тігіпку дав саме він, але це не так – він, скоріше, погодився з призначенням добре йому знайомого молодого економіста-практика, рекомендацію якому дав перший помічник президента Олександр Разумков (батько нинішнього спікера українського парламенту).
Ключовим моментом політичної біографії Тігіпко стала осінь 2002 року. Тоді стояло питання про вибір нового прем’єр-міністра, який природним чином повинен був стати наступником Леоніда Кучми.
Кучма і Пінчук вважали, що цією людиною повинен стати Сергій Тігіпко, але Рінат Ахметов і Віктор Медведчук зробили вибір на користь Януковича. Розрахунок Медведчука був чисто технологічним – на вибори йшов неймовірно популярний «герой Заходу» Віктор Ющенко. Тігіпко не виглядав його опонентом – він був занадто схожий за основними характеристиками. Янукович же був персонаж якісно інший, його висунення створювало ситуацію реального конфлікту. Аргументи Медведчука здалися Кучмі переконливими. Власне, розрахунок був правильним, якщо не враховувати тієї обставини, що Янукович був до конфлікту готовий не більшою мірою, ніж Тігіпко. В результаті в 2004 році здалися обидва.
У проміжках між етапами політичної біографії Тігіпко займався бізнесом, заснувавши «сімейну» фінансову групу «ТАС». Причому займався досить вдало – він постійно зберігає місце у другому десятку найбагатших людей України. Саме група «ТАС» в 2018 році викупила у Порошенка один з найвідоміших його активів – суднобудівний завод «Ленінська кузня» в Києві.
З точки зору виборців Зеленського, обрати такого кандидата – це скоріше кримінал, вони свідомо голосували за людей, які не мали не тільки політичного, а й часто хоч якогось управлінського досвіду. Однак, схоже, Зеленський вирішив, що час непрофесіоналів пройшов.
Зрештою, Тігіпко вважається проросійським політиком, хоча це не зовсім так. На виборах 2014 року його виступав за державний статус російської мови, фактичну федералізацію України і налагодження відносин з Росією. Важко сказати, наскільки він реально збирався реалізовувати цю програму (шансів на обрання він все одно не мав), але факт, що називається, мав місце бути.
