Хвилювання, що охопили Казахстан, мають різнорідну структуру, і якщо на заході країни рушійною силою протестів є робітники, то на півдні і насамперед в Алмати основу протестів складає молодь із передмість.
Введення обмеженого контингенту ОДКБ підтримає силовиків, але може призвести до розігрування націоналістичної карти частиною еліт. Такою думкою з приводу того, що відбувається в Казахстані, в інтерв’ю поділився профспілковий та опозиційний активіст, співголова Соціалістичного руху Казахстану Айнур Курманов, який перебуває у вимушеній еміграції.
— Що відбувалося останніми днями в Казахстані?
— Це був соціальний вибух спочатку, тобто виступ робітників, нафтовиків Мангістауської області. Саме звідти почався весь народний рух проти дворазового підвищення цін на газ. Але саме підвищення цін просто стало спусковим гачком і останньою краплею, що переповнила чашу терпіння та соціального невдоволення, що збиралося в суспільстві. Треба розуміти, що це регіон суцільного безробіття та єдине місце роботи на заході Казахстану — лише на підприємствах нафтовидобутку. Тому боротьба за збереження робочих місць, за будь-яку копійку – це найважливіші умови виживання в жорстких пустельних та напівпустельних умовах. Плюс до цього, наприкінці 2021 року була хвиля інфляції, в результаті різко зросли ціни на всі види продуктів харчування та послуги. Потрібно враховувати, що Мангістауська область — це «тупиковий» регіон, куди все завозиться. Відповідно, всі ціни на продукти там ще вищі, ніж загалом у Казахстані.
Крім цього, у сусідній Атирауській області у грудні 2021 року відразу було звільнено 40 тисяч людей з компанії «Тенгізшевройл», де 75% акцій належать американським компаніям. Передбачалися такі ж скорочення в інших регіонах. Тобто робітники розуміли, що у перспективі вони опиняться на вулиці.
Було й безліч інших соціальних причин для невдоволення. Протягом усього минулого року точилися страйки, головна вимога яких не була задоволена. Це перегляд підсумків оптимізації виробництва, внаслідок якої сотні тисяч робітників втратили у зарплатах, втратили соцпакети, у них немає преміальних та інших доплат.
Весь цей комплекс причин став вибухонебезпечною сумішшю, де іскрою виявилося підвищення цін на газ.
Події розвивалися стрімко. 2 січня виступи охопили місто нафтовиків Жанаозен у Мангістауській області, де люди перекрили дороги. У цих акціях взяло участь багато робітників та безробітних. Потім протести перекинулися на сусідні райони, і цього ж дня розпочався мітинг в обласному центрі – Актау. Мітинги одразу стали безстроковими, люди поставили там намети, юрти і не розходилися. 3 січня стало відомо, що в Актау прилетіли військово-транспортні літаки, і це підштовхнуло місцевих робітників перейти до дій: у ніч з 3 на 4 січня почався загальний страйк, який охопив усі родовища Мангістауської області, а також у згаданій компанії «Тенгізшевройл» в Атирауській області. Далі ситуація стала розвиватися як снігова куля — підключилися інші західні регіони та міста Улальськ, Актобе. Увечері 4 січня страйк охопив центральні регіони країни. У Карагандинській області страйкували шахтарі «Арселор Міттал Теміртау», а також металурги та гірники корпорації «Казахмис». Тут же почалися мітинги в багатьох регіонах країни, перекинувшись на південь та центр. І розпочалися виступи в Алмати.
— Тобто, основне ядро протестів — робітники?
— У західних та центральних регіонах — так. Саме трудові колективи там складають кістяк, це стрижень народних виступів. Крім зниження цін на газ, вони висунули свої вимоги. Це збільшення зарплати на 100%, зниження пенсійного віку, повернення скасованих соціальних пільг, вимоги щодо поліпшення умов праці, свобода профспілкової діяльності, створення нових підприємств та робочих місць (в окремих регіонах Казахстану з 1990-х років знищено майже всю обробну промисловість).
Але треба розділяти загальний протест по всьому Казахстану та в Алмати. Тут є велика різниця, тому що в Алмати основний соціальний склад промовців — це внутрішні мігранти та представники безробітної сільської молоді, яка взяла участь у перекриттях доріг, а потім у нападі на акімат. У ніч із 4 на 5 січня та весь день 5 січня в Алмати було жорстке протистояння між поліцією та протестувальниками.
Це колишні жителі аграрних районів, які внаслідок руйнування сільського господарства та відсутності роботи в сільській місцевості змушені були мігрувати до міст, обласних центрів і конкретно до Алмати, як одного з найбільших мегаполісів країни. Вони селилися в основному навколо Алмати в анклавах та гетто, які в народі стали називати «поясом шахіда», де мешкає близько 1 млн людей. І справді, зараз цей «пояс шахіду» вибухнув — безробітні та низькокваліфіковані пролетарі створили соціальну основу невдоволення в Алмати.
Тут можна провести паралель із Бішкеком. У сусідньому Киргизстані за такою ж схемою відбувалися їх революції, коли жителі передмість та приїхали з інших міст до столиці становили основну масу мітингувальників.
Зараз ясно, що в цьому середовищі затесалося багато провокаторів, які діяли на радикалізацію протестів. Вони стали штурмувати акімат Алмати із застосуванням «коктейлів Молотова», роззброювали поліцію. На мою думку, можливо, що це було зроблено цілеспрямовано, щоб завести натовп молоді та зробити озброєні бої між демонстрантами та силовиками неминучими, щоб виправдати застосування надзвичайного стану та військове придушення всіх соціальних протестів у країні.
Відповідно, всі поступки влади народу були запізнілими, бо рух уже надто далеко зайшов і там, окрім соціальних, з’явилися політичні вимоги, а саме відставка Нурсултана Назарбаєва з посади голови Ради безпеки Казахстану та зміна всього режиму. Коли на вулиці вийшли жителі майже всіх регіонів та міст країни, зниження цін на газ лише для однієї Мангістауської області питання вже не вирішувало. Виникла маса інших вимог, і зупинити цей процес було вже неможливо. І коли 5 січня відбулася відставка уряду, то потяг уже пішов, а акції протесту тривали.
— У ЗМІ є відео, на яких зображені досить жорсткі сцени: протестувальники б’ють силовиків, роззброюють солдатів, беруть участь у перестрілках і таке інше. Чому все відбувається саме в такому агресивному вигляді та з чим пов’язане?
— З одного боку, частина [протестувальників] могла бути провокаторами, організованими для того, щоб, як я вже казав, виправдати подальше криваве придушення всіх протестів у країні. З іншого боку, це, мабуть, люди, які не були платними агентами, а піддалися радикальній стихії. У них, на мою думку, грала агресивна психологія, пов’язана із загальним невдоволенням, — ненависть вилилася в насильство до представників влади. Загалом це не є чимось дивним, бо ненависть до представників поліції та чиновництва давно збиралася в народі. Адже, як правило, безробітна молодь стикалася саме зі свавіллям поліцейських, і тому коли до їхніх рук потрапила зброя, коли вони змогли роззброїти силовиків, то, відповідно, насильство та приниження за роки злиднів вилилися саме на представників державної влади.
— Як поводилися цими днями силовики? Чи вони дійсно переходили на бік протестувальників? І чим їхню поведінку можна пояснити?
— Соціально-економічна та політична криза в Казахстані торкнулася всього суспільства. Держапарат став неефективним. Та й рядові поліцейські з військовослужбовцями це теж вихідці з низів. Ті люди, які протистояли один одному на вулицях, — це були люди з того самого соціального кола. І, природно, рядовим силовикам не хотілося гинути під камінням, пляшками чи арматурами протестувальників, тим більше, що самі вони чи їхні родичі живуть у таких же тяжких умовах, у тих же передмістях, на орендованих квартирах, тому стимулу захищати влада Назарбаєва просто не було. Тому вони так швидко розбігалися, йшли, скидали з себе форму, щойно посилювався тиск з боку натовпу. Тим більше, що такий некерований натовп, якщо він розлючений, дуже важко зупинити, і він все розтопче на своєму шляху.
Але на бік протестуючих переходила невелика частина силовиків, я не думаю, що потім вони брали активну участь у протестах. Це робилося більше для формальності, мабуть. Військові та поліція були паралізованими – не було сили волі до придушення, не було мотиву до боротьби та захисту режиму. Ще важливо, що розбіглися як рядові, а й офіцери, зокрема ті, хто відповідав за придушення заворушень.
Поки що рано говорити про те, що протестний рух у країні придушений. У багатьох регіонах ще тривають мітинги та страйки. І тут є два варіанти розвитку подій. Перший — Токаєв і його силовики з кров’ю тиснуть усі протести, йдуть масові арешти, але це загрожує новим соціальним вибухом. Друге — якщо Токаєву не вдасться задавити протести і вони продовжаться тривалий час. У другому випадку політична криза ще більше прискориться і очікується будь-яких наслідків. Якщо протягом тижня Токаєв не впорається зі станом, то поїзд піде.
