Недавнє рішення Сіндзо Абе скласти з себе повноваження прем’єр-міністра стало одним з найбільш значущих міжнародних подій останнього часу.
Тим часом ця новина прийшла з країни, де дострокова відставка прем’єр-міністра є звичайною, в чомусь навіть рутинною практикою. Наприклад, в 2007 р, коли Сіндзо Абе пішов у відставку з посади глави свого першого кабінету, особливого інтересу до цієї події не виникло – політичної харизми у нього в ті часи було помітно менше.
Виникає питання: яке унікальне надзавдання, крім поліпшення відносин з Росією, цей політик намагався вирішити, повернувшись в 2012 році на посаду прем’єр-міністра? Плани перегляду пацифістських положень конституції були ще у прем’єр-міністра Нобосуке Кісі (1957-1960 рр.), діда С. Абе по материнській лінії. З’ясування долі японців, викрадених північнокорейськими спецслужбами, давно вже стало безумовним пріоритетом для кожного глави японського уряду.
Разом з тим нездійснені наміри С. Абе в сфері зовнішньої і оборонної політики, можливо, варто розглядати не окремо, а як частина ширшого плану, спрямованого на позбавлення Японії від сприйняття її в регіоні і за його межами як країни, переможеної у Другій світовій війні, але потім уникнула заслуженого покарання. Був навіть запропонований спеціальний термін – «проактивний пацифізм». При цьому робота по інших напрямках цього плану виявилася в основному успішною.
У 2013 р була прийнята перша в історії країни Стратегія національної безпеки. У 2014-2015 рр. з ініціативи С. Абе відбувся перегляд жорстких самообмежень на експорт японської військової продукції і на участь Токіо у колективну самооборону, що перетворилися ще в період холодної війни не тільки в «священну корову» для значної частини пацифістськи налаштованого японського суспільства, а й в важливий елемент регіонального статус -кво.
Саме С. Абе і його впливові однопартійці, наприклад, Таро Асо, стали авторами концепції «Бачення вільного і відкритого Індо-Тихоокеанського регіону», яка вже стала важливою частиною не тільки регіональної, а й глобального порядку (термін «Індо-Тихоокеанський регіон» почав обмежено використовуватися ще в 1960-і рр.). Про злиття «двох морів» С. Абе говорив в своєму виступі в індійському парламенті в 2007 р (його перший термін на посаді глави уряду Японії). Надалі «доля» концепції Індо-Тихоокеанського регіону виявилася тісно пов’язаної з політичною кар’єрою С. Абе.
Відхід і новий старт
Перші спроби Токіо просувати нову регіональну концепцію закінчилися з відходом С. Абе у відставку в 2007 році і поразкою Ліберально-Демократичної партії Японії на парламентських виборах 2009 г. Після повернення С. Абе на пост глави уряду Японії в 2012 р концепція Індо-Тихоокеанського регіону не тільки повернулася в японський зовнішньополітичний дискурс, а й в подальшому багато в чому була прийнята адміністрацією Д. Трампа за основу власної Індо-Тихоокеанської стратегії. Уже навіть те, що запропонований Токіо термін «вільний і відкритий Індо-Тихоокеанський регіон» став використовуватися в документах Держдепартаменту і Пентагону, можна було б вважати значимим успіхом Японії, яку традиційно критикують за «слухняне слідування у фарватері американського зовнішньополітичного курсу». Однак Токіо в даному випадку не є просто «постачальником термінології» для Вашингтона.
Уряд С. Абе виступав за більш м’який варіант реалізації ідеї ІТР, вважаючи за краще інфраструктурне облаштування регіону і свободу судноплавства жорстким діям щодо стримування Пекіна в традиціях холодної війни. Останнім часом і США розглядають економічну складову як один з ключових елементів концепції ІТР. Про це свідчить, зокрема, ряд практичних кроків – наприклад, установа в 2018 році Корпорації з фінансування міжнародного розвитку США (U.S. International Development Finance Corporation, DFC).
Далі, в листопаді 2019 року, під час Індо-Тихоокеанського бізнес-форуму в Бангкоку, було оголошено, що Американська корпорація по приватному закордонному інвестуванню спільно з Австралійським департаментом закордонних справ і торгівлі, Японським банком міжнародного співробітництва заснували інфраструктурний проект «Мережа блакитних точок» (BlueDotNetwork) – багаторівневу ініціативу, яка орієнтує державні структури, приватний сектор, неурядові організації на створення високоякісної інфраструктури на принципах відкритості та відкритості. «Мережа блакитних точок» буде оцінювати і сертифікувати пропоновані до реалізації, в першу чергу, в ІТР, а також за його межами, інфраструктурні проекти з точки зору відповідності традиційним для Заходу принципам і стандартам відкритого ринку, транспарентності і фінансової стійкості.
Протекціоністські заходи Д. Трампа – наприклад, вихід з Транстихоокеанського партнерства – в цілому погано поєднуються з японським підходом до ІТР, заснованим на принципах лібералізму. У Токіо наполягають, що Японія просуває власну, автономну від американської, версію концепції, що робить акцент на економічній складовій і відкриту для інших держав.
Токіо також намагається багато в чому «грати на випередження», зокрема, прагнучи до більш тісної залученню АСЕАН в Індо-Тихоокеанську порядку. І як позитивних трендів можна відзначити спробу синхронізації японського і АСЕАНівського підходів до концепції Індо-Тихоокеанського регіону в 2018-2019 рр. Країни АСЕАН не входять до числа держав, які, на думку головних розробників концепції ІТР, є її ключовими учасниками (так звана «Четвірка»: США, Японія, Індія, Австралія). Однак в Токіо розглядають АСЕАН в якості географічного «серця» стратегії. Крім того, багато держав-учасники Асоціації мають стійкі економічні зв’язки з Японією, а останнім часом виступають і в якості регіональних партнерів Токіо з питань безпеки.
У травні 2018 р глава МЗС Сінгапуру Вівіан Балакрішнан заявив, що до тих пір, поки принцип центральної ролі АСЕАН не буде чітко зафіксовано в японському «Вільному і відкритому баченні Індо-Тихоокеанського регіону», Сінгапур не має наміру брати участь в заходах, що мають відношення до діяльності “Четвірки”. Подібні погляди зустріли підтримку серед інших держав-учасників АСЕАН: в серпні 2018 року з боку їх представників прозвучали заяви про те, що їм буде складно підтримати «стратегію», спрямовану, імовірно, проти Китаю. Більш того, Індонезія в 2018 році виступила з ініціативою розробки Концепції Індо-Тихоокеанського регіону АСЕАН, яка була затверджена в червні 2019 року на саміті АСЕАН в Бангкоку.
Побоюючись ослаблення своїх позицій в Південно-Східній Азії, уряд С. Абе пішов на компроміс. Принцип центральної ролі АСЕАН у вирішенні регіональних проблем безпеки, необхідність збереження якого неодноразово підкреслювали, в тому числі, і представники російського керівництва, був оголошений Токіо відповідним концепції ІТР. При згадці концепції японський уряд також відмовилося від використання терміна «стратегія», що могло бути пов’язано з урахуванням можливих побоювань деяких держав АСЕАН щодо реакції Пекіна. Хоча в цілому позитивне сприйняття в АСЕАН не тільки американських, а й японських підходів до ІТР залишається під питанням.
Разом з тим так звана третя опора японської концепції ІТР (забезпечення миру і стабільності) є найбільш спірним елементом японського підходу до ІТР. Відповідно до офіційної позицією, Японія пропонує зосередитися на наступних сферах: миротворчі операції, боротьба з тероризмом, морським піратством, ліквідація наслідків стихійних лих, дотримання режиму нерозповсюдження, загальний моніторинг ситуації з морською безпекою (Maritime Domain Awarness, MDA). Зі спільної заяви, опублікованого за підсумками відбулася в квітні 2019 р зустрічі «два плюс два», слід, що співпраця США і Японії з «партнерами по вільному і відкритому Індо-Тихоокеанському регіону» стає одним з пріоритетів для японо-американського союзу безпеки. Таким чином, можуть мати місце глибокі розбіжності між декларованими Токіо принципами «свободи і відкритості» ІТР і необхідністю постійної «звірення годинників» з Вашингтоном по Індо-Тихоокеанської тематиці, в тому числі, через наявність в ній військової складової.
С. Абе, який витратив значну частину своїх політичних ресурсів на просування концепції ІТР, в якості однієї з пріоритетних завдань бачив досягнення якісного зрушення в російсько-японських відносинах. Наприклад, для західних партнерів Японії виявилося великим розчаруванням те, як Токіо брав участь в спробі ізоляції Росії, обмежившись абсолютно символічними кроками.
