Війна внесла суттєві корективи в усі сфери життя українців, і кіноіндустрія не стала винятком. Українські кіномитці опинилися перед безпрецедентними викликами. Однак, незважаючи на всі труднощі, вони продовжували творити, демонструючи неймовірну стійкість та адаптивність. Як їм вдалося зберегти кінопроцес в таких екстремальних умовах?
Повномасштабна війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, змінила все. Український кінематограф опинився у ситуації, коли зйомки стали справжнім викликом. Але навіть в умовах постійної небезпеки, обстрілів, евакуацій та нестачі ресурсів українські кіномитці не припинили працювати. Вони продовжують творити, адаптуючись до нових реалій, і доводять, що мистецтво здатне існувати навіть у найтемніші часи.
Одним із ключових викликів стало відображення війни на екрані. Сучасні українські фільми нерідко ґрунтуються на реальних подіях, відтворюючи життя під час бойових дій. Яскравим прикладом є документальний фільм «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова. Умови роботи були майже нестерпними: обмежені ресурси, відсутність стабільного зв’язку і небезпека для життя. Проте ці зусилля дали змогу показати світу правду. Знятий у блокадному місті під постійними обстрілами, він став одним із найважливіших свідчень цієї війни.Ця стрічка здобула міжнародне визнання, отримавши Приз глядацьких симпатій на Sundance Film Festival 2023 та премію «Оскар» 2024 за найкращий документальний фільм.
Зйомки під час війни потребують не лише мужності, але й інноваційних підходів. Сучасні технології допомагають мінімізувати ризики та зберігати якість фільмів. Наприклад, дрони використовуються для безпечної зйомки в небезпечних зонах, дозволяючи знімати унікальні кадри без присутності операторів. Віртуальні студії та комп’ютерна графіка дають змогу створювати сцени, які неможливо відтворити фізично. Такий підхід не лише спрощує процес, але й допомагає створювати вражаючі візуальні образи.
Тамара Трунова, головна режисерка Київського національного театру драми та комедії, ділиться своїм досвідом адаптації:«Так би мовити – евакуювала свій театр у внутрішній бункер. Наглядаю і намагаюся фіксувати світ, що змінюється. Світ переживає катастрофу. «Переживає» – тобто знову живе катастрофу. Я вже пройшла два етапи: спочатку, заклякла, потім побігла… Тепер, намагаюся бачити і чути те, що відбувається та вивчати причини. Читаю «Мистецтво війни» – це спроба інтелектуальної компенсації на фоні російської війни – війни нічої, нерозумної, несистемної, брехливої. Війни з обличчям Росії.»
Не менш важливою є адаптація самих знімальних процесів. Через небезпеку кінематографісти часто працюють у підземних укриттях чи на відносно безпечних територіях. Деякі фільми знімаються за кордоном, що забезпечує безпеку команди й акторів. Мінімалізм став новою нормою: маленькі команди, мінімальні декорації та мобільні знімальні групи дозволяють швидко реагувати на зміну обставин.
Особливу увагу доводиться приділяти емоційному стану команди. Постійна тривога, страх за близьких і новини про бойові дії суттєво впливають на роботу. Для підтримки знімальних груп все частіше залучають психологів, а атмосфера взаємної підтримки на майданчику стає ключовою умовою успішної роботи. У таких умовах навіть найменші досягнення стають перемогами, що додають сил і надихають рухатися вперед.
В інтерв’ю для Суспільне | Культура режисер Антоніо Лукіч зазначив, що війна внесла суттєві корективи в процес створення кіно, змусивши команду задуматися над практичними та етичними питаннями:«Після 24 лютого ми зрозуміли, що наші матеріали розкидані по Києву, і виникло питання: чи їх рятувати, коли це робити і чи взагалі це потрібно. Чи потрібен цей фільм, чи не втратить він актуальність.»
Він також підкреслив, що нині не час для художніх кінопроєктів, які торкаються війни безпосередньо:«Найкращі фільми про війну з’являються пізніше, коли можна подивитися на цю тему з перспективи майбутнього. Нині ж більше підходить час для документалістики, для фіксації подій і власних спостережень. Якщо зараз на могилах знімати кіно з акторами, в місцях, де нещодавно розбирали завали й досі чутно запах смерті, художній фільм не вийде.»
Українські кінематографісти доводять, що кіно під час війни — це не лише мистецтво, а й потужна зброя у боротьбі за правду. Їхні фільми розповідають світу історії, які неможливо ігнорувати. Вони документують жахливі реалії війни, надихають і нагадують, що перемога на культурному фронті не менш важлива, ніж на полі бою.
Українське кіно зараз пише нову сторінку історії, і кожна стрічка, створена у цих складних умовах, є доказом незламності людського духу. Це не просто творчість — це боротьба за майбутнє.
Еліна Костильова для «Новий Формат»
