Evrensel: Ердоган гірко пошкодує про спробу натиснути на Росію

Туреччина має намір використовувати напруженість між Азербайджаном і Вірменією в якості козиря для того, щоб натиснути на Росію, з якою у неї зберігаються розбіжності з Лівії і Сирії, пише автор.

На його думку, цей хід дасть зворотний результат, і Ердоган пошкодує про скоєне.

Проблема Нагірного Карабаху, яка триває понад 30 років (з 1988 року) у відносинах між Азербайджаном і Вірменією, поставила дві країни на грань нової війни. Після зіткнень, що сталися між арміями двох країн 12-13 липня в іншому регіоні — Товуз, протягом останніх декількох днів в супроводі взаємних звинувачень йдуть запеклі бої в районі Нагірного Карабаху. Через сутички, в результаті яких, згідно з першими заявами, загинуло понад 40 осіб, президент Азербайджану Ільхам Алієв оголосив «часткову мобілізацію», а прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян — «військовий стан» і «загальну мобілізацію».

Виникає питання: чому проблема, яка триває вже 30 років, і в її «вирішенні» бере участь Мінська група Організації з безпеки і співпраці в Європі (ОБСЄ) на чолі з такими імперіалістичними країнами, як США, Франція і Росія, саме сьогодні підійшла до порогу нового військового конфлікту?

Відповідь на це питання неможливо пояснити тільки позицією реакційних буржуазних адміністрацій в Вірменії та Азербайджані. Той факт, що сьогодні дві країни опинилися на межі війни, не можна розглядати незалежно від подій і сил, які надихнули і навіть підштовхнули адміністрації двох країн до цього. Останні події показують, що боротьбу за переділ, яка йде між імперіалістами і регіональними реакційними режимами на Близькому Сході, в Північній Африці і Східному Середземномор’ї, по осі Сирії та Лівії, хочуть перенести на кавказький фронт.

Іншими словами, гравцям / силам, які не в змозі зробити нові кроки в колишніх умовах, це дає можливість знайти собі новий простір для дій і на цій основі зробити нові ходи для посилення своїх позицій.

Першим з регіональних гравців, які жадають інтервенцій в дусі своїх експансіоністських амбіцій в залежності від нових балансів, створюваних в регіоні цією боротьбою за переділ на чолі з американським і російським імперіалізмом, є адміністрація Ердогана в Туреччині.

Після інтервенцій і спроб зірвати куш в Сирії, Лівії та Східному Середземномор’ї влади Туреччини намагаються грати вирішальну роль і в напруженості, яка спалахнула на Кавказі. Після ескалації в Товуз в липні цього року в заявах як президента Ердогана, так і інших представників влади під виглядом підтримки Азербайджану заохочувалося нагнітання напруженості, а потім були проведені і спільні навчання з Азербайджаном.

Позиція турецької влади, відкрито свідчить про готовність бути учасником війни і з виникненням недавніх зіткнень, що знайшла вираження в заяві президента Ердогана «Нагірний Карабах є для нас національним питанням не менше, ніж для Азербайджану», в черговий раз наочно демонструє той факт, на який вказувалося в статті «Ми будемо воювати і з Вірменією?», опубліковано після зіткнень в Товуз в цій колонці. «Форма втручання в напруженість між Азербайджаном і Вірменією знову показує, що режим однієї людини не утримується / не утримається від розпалювання воєн і конфліктів всюди, куди він зможе протягнути свою руку, відповідно до експансіоністськими устремліннями монополістичної буржуазії, яку представляє».

Важливо й те, що зіткнення, пов’язані з боротьбою за переділ, перемістилися на задвірки Росії і, більш того, на простір колишнього Радянського Союзу, спадкоємицею якого путінська Росія себе вважає. Це говорить про те, що ескалація напруженості тут відбувається з розрахунком натиснути на Росію. Однак також слід додати, що цей хід в напрямку обмеження поступово зростаючої моці та впливу Росії в регіоні з високою часткою ймовірності, як і в Сирії, дасть зворотний ефект.

Для Росії, яка складається в тісній співпраці з Вірменією у військовому й економічному відношеннях (Вірменія є членом Євразійського економічного союзу, очолюваного Росією, і Організації Договору про колективну безпеку, створеної під керівництвом Росії на противагу НАТО), проблема Нагірного Карабаху насамперед створює сприятливі умови для чинення тиску на Азербайджан, враховуючи проблеми між ними в сфері енергетичної політики.

При цьому Азербайджан підтримує тісні відносини і співробітництво з США та західними імперіалістами, з якими він уклав угоду про розробку енергоресурсів в 1994 році. З іншого боку, його відносини з Туреччиною, членом НАТО, перетворюють Азербайджан в козир, який західні імперіалісти можуть використовувати проти Росії.

Тісні відносини Туреччини з Азербайджаном, які тривають з часів Абульфаза Ельчібея (1992-1993) до цього дня, незважаючи на те що влада в Туреччині змінювалася, і виражаються гаслом «одна нація — дві держави», виступають як незмінна політика, а економічну основу цієї політики утворює транспортування азербайджанської нафти по трубопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан.

Таким чином, влада Туреччини бажають використовувати напруженість і зіткнення між Азербайджаном і Вірменією в якості козиря для того, щоб натиснути на Росію, з якою у них зберігаються розбіжності з приводу контролю над Ідліб і Тель-Рифат в Сирії і передачі Сирта і Джуфра в Лівії підтримуваного Туреччиною Уряду національної згоди. Однак, як ми сказали на початку, цілком ймовірно, що цей хід дасть зворотні результати і після Східного Середземномор’я адміністрація Ердогана втратить можливість робити кроки і в Сирії, Лівії.

І останнє. Шлях до вирішення проблеми Нагірного Карабаху лежить через вихід з регіону всіх сил і визначення статусу Нагірного Карабаху його жителями. Але останні події ще раз свідчать про те, що головними програли від цих реакційних воєн і конфліктів є народи, і поки народи не зможуть виступити проти цих провокацій з боку імперіалістів і своїх реакційних режимів, змінити цей хід подій не представляється можливим.

Поделитесь в соц сетях!

Теги: , ,

Загрузка...
Load...