Колеги із редакції неодноразово відмовляли його від роботи воєнним журналістом та від ідеї іти на фронт, але жага до справедливості, відданість своїй справі та відмова змиритися із тим, що відбувається, стали якщо не ключовими, то досить вагомими факторами для такого рішення.
Олександр Махов – талант української журналістики, журналіст-міжнародник та людина, яка не боялася труднощів. Про це можна судити, навіть просто дивлячись його матеріали.
Він обрав для себе долю військового, пішов захищати Україну та трагічно загинув у травні минулого року у боях під Ізюмом.
Дрес-код, сміливість, індивідуальність
Пам’ятаю Олександра відтоді, як він у 2019 прийшов проводити лекцію першокурсникам до мого університету. Я тоді теж була серед зелених і ще до кінця не розуміла, що у собі приховує професія журналіста.
Роз’яснення теорії, синхрони, жарти про культ Ахметова на телеканалі «Україна» – усе це досить сильно врізалося мені у пам’ять. Його відкритість і щирість було помітно відразу, але нас більше цікавили кольорові шкарпетки, які геть не вписувалися, як ми гадали, у повсякденний одяг журналістів.
«Кореспондент має носити непримітний, бажано однотонний одяг, але шкарпетки з мене ніхто не зніматиме, тому я завжди купую їх собі із такими цікавими принтами» – розповідав Олександр того дня.
Потім стало очевидно, що у військовій справі він притримувався цієї ж «традиції».
Коли стало відомо про загибель Олександра Махова, українські видання та інформаційні агенства, як от «Укрінформ» , згадали у своїх матеріалах і те, що він був єдиним журналістом, який перебував на борту літака разом із евакуйованими із Уханю людьми.
Звичайно, агресія деяких українців до своїх співвітчизників, які поверталися із Китаю на початку пандемії – це ганебний факт, але Олександр немов вважав своїм обов’язком висвітлити цю подію і повідомити, що усі пасажири, як і він сам, абсолютно здорові.
«Не повертайся додому на окуповані території, давай я зніму тобі житло тут»
Саме ці слова Олександра Махова, адресовані їй, першими згадує SMMниця Youth.council_ua Ірина Іваннікова у нашому із нею інтерв’ю.
– Особисто ми з ним познайомилися досить випадково, після виходу чергового матеріалу, що стосувався окупованих територій. На той момент я вже знала, що Саша родом із Луганська, тому сама написала йому і ми почали обговорювати тодішню ситуацію.
Я із Луганської області, на той момент часто їздила із Києва в Луганськ і мала багато фото та відео того, що там коїлося. Цими матеріалами я ділилася з Сашею, а він дивувася, як я не боюся подібне робити, адже на окупованих територіях усе прослуховується і читається.
– Вас не лякала «перспектива» покарання від окупантів за розповсюдження правди про їх злочини?
– Звичайно, я усвідомлювала, що писати щось не варто, але всеодно продовжувала це робити.
– Ви згадували, що Олександр відмовляв Вас повертатися назад на окуповані території, що Ви мали намір зробити.
– Довгий час, навчаючись в університеті, я перебувала у Київській області та тимчасово їздила додому. Так тривало 6 років. У черговий раз, коли я мала повертатися до Луганська, Саша почав відмовляти мене та пропонувати допомогу. Для мене це було шоком і дуже значимим моментом, адже до цього ніхто подібного не робив.
Він був готовий, на той момент, майже незнайомій людині допомогти, зняти житло… Це перше, що мене у ньому приємно здивувало.
– На той момент Ви вже займалися журналістикою?
– Часом я писала для деяких медіа анонімно або використовуючи псевдонім. Ми з Сашею часто обговорювали моє захоплення журналістикою та жартували, що ніяк не можемо зустрітися. Співпадало так, що коли я перебувала у Києві, він мав відрядження на сході і навпаки. Ми називали це «зміна варти».
Фраза, яку він мені казав: «Журналістика не хоче, щоб ти її кидала».
− Виходить, що Олександр відіграв важливу роль під час прийняття Вами рішення повертатися додому на окуповані території чи лишатися в Києві?
– Так, я вже збирала речі на той момент, але він переконав мене лишитися, розповів про свою сім’ю. Якби тоді я його не послухала і повернулася, то не говорила б зараз тут. Він мені життя врятував.
Мені складно говорити про нього у минулому часі. Можу сказати, що він був майстром своєї справи. На жаль, я так і не встигла побувати на його тренінгах із військової журналістики.
− Чи планували ви якісь спільні проєкти?
Взагалі, ми обговорювали проєкт про молодь на окупованих територіях та студентів, які також їздять туди-сюди, як і я. Я знаю багато таких людей. Саша хотів взяти у них інтерв’ю, як у анонімів, залучити мене до цього, але, на жаль, сталося зовсім інше.
Знаєте, він завжди був за людей. Згадати навіть ту ситуацію у літаку, де були евакуйовані із Уханю.
Звичайно, йому важлива була мова, важливо було, щоб люди любили Україну, але він ніколи не засуджував мене за те, що я спілкуюся російською. Ця його людяність, тепло… Він не боявся жити і не боявся бути завжди за людей.
− Якою була Ваша реакція на рішення Олександра піти захищати державу на фронт?
Для мене це не було несподіванкою, я знала, що він, у будь-якому разі, піде воювати у випадку повномасштабної війни. Я підтримала його у цьому, як і його рідні.
Його особистість не пояснити словами, виразами. Це просто Саня… Я про нього можу говорити й говорити.
Мені важко усвідомити, що його немає, бо він назавжди є поряд із нами.
Яна Баркова, для «Нового формату»
