Ескалація позитивних емоцій. Так він називає свої мало не щоденні підземні перформанси. Можливо, ви теж стали їх свідками – або й учасниками.
Його звати Борис Власишен, і він робить це (фото у вкладенні) на велелюдних станціях Київської підземки, додаючи киянам і гостям міста, що проїжджають повз нього на ескалаторі, радості і свободи.
Автор статті став одним з них: це було на Арсенальній в годину пік. Занурений в думки і клопоти, я спускався собі ескалатором, як раптом… краєм ока я помічаю спочатку витягнуту в мій бік руку. А потім – і «щасливого власника» цієї руки, який їхав вгору по «стрічній смузі». Він і справді мав щасливий вигляд, цей незнайомець, вітаючи мене щирою посмішкою і тою самою рукою з товарисько відкритою долоню, яка ніби говорила: «Дай п’ять!».
І я, очунявши від несподіванки, дав.
Це було так дивно. Несхоже на мене. Я відчував себе одночасно і розгубленим, і піднесеним, наче цей короткий контакт з рукою усміхненого незнайомця підзарядив мій розряджений сірими буднями акумулятор.
Я звернув голову наліво, проводжаючи поглядом «рукатого» молодого чоловіка, який підіймався ескалатором усе вище і вище, красномовним жестом і приязною посмішкою запрошуючи пасажирів розділити з ним радість high five.
Я бачив, що далеко не всі наслідували моєму прикладу і відповідали взаємністю чоловіку. Дехто прикипав очами до нього, марно намагаючись пригадати, звідки він знає цього дивного типа, який поводиться наче добрий знайомий. Деякі, зробивши зарозумілий вигляд, просто ігнорували. Але навіть такі «невдачі», здається, лише поліпшували позитивний настрій молодого чоловіка: його гучний нестримний сміх провокував на сміх, бодай посмішку, багатьох, кому пощастило бути поряд. Ескалація позитивних емоцій в дії!
Це було в червні.
Наступного разу ми зустрілися на станції Льва Толстого буквально на днях. Звісно, знову випадково. Я знову їхав вниз, а він – вгору. Але цього разу я, побачивши його руку, не просто дав йому п’ять, а затримав його долонь у своїй. Під час короткого рукостискання я встиг запитати мого візаві, чи він впізнав мене і чи не має він хвилин 10 для міні-інтерв’ю. Так? Добре. Тоді я зараз, почекайте нагорі, я доїду вниз, а потім підіймуся до вас.
Взявши по каві, ми познайомилися. Борис розказав, що він народився в Одесі, але вважає себе киянином, бо живе тут 10 років. Вчився на еколога, але замість покращення і збереження навколишнього середовища, займається арт-коучингом і покращенням соціального оточення. Розказав, як проводив експеримент, ходячи по місту і спілкуючись з перехожими у масці кота, як роздавав гроші біля торгового центру, та інші історії…
