З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну мільйони людей змушені були залишити свої домівки. Частина з них опинилася в Німеччині — країні, яка відчинила двері для біженців і запропонувала притулок, соціальну допомогу та підтримку. Та за сухою статистикою й рядками щоденних новин ховаються глибоко особисті історії людей, які щодня намагаються жити «нормальним життям» у країні, яка ніколи не стане їхнім домом. Я не могла уявити, що ця історія стане моєю. Що цей біль — мій.
Однією з найбільших перепон на шляху адаптації для українців у Німеччині залишається мова. Без знання німецької складно знайти роботу за фахом, оформити документи, навіть просто пояснити лікарю, що болить. Живеш і поступово звикаєш до насмішок місцевих та постійного «ауслєндр» (приїжджий — нім.) з їхніх вуст. Ти не просто людина — ти саме «ауслєндр».
Так, існують курси інтеграції, але вони тривають місяцями, а життя не чекає. Люди змушені пристосовуватися: хапаються за низькооплачувану працю або взагалі опиняються в соціальній ізоляції. Працюєш за трьох, щодня доводячи, що вартий хоча б тих самих 10–12 євро за годину.
Погляди на життя змінюються, а прибирання чужих осель вже не дикість, а цілком «твереза» реальність. Для освічених українців, особливо жінок з вищою освітою, досвід «професійного обнулення» стає ударом по гідності. Їхні дипломи часто не визнаються, а щоб легалізувати спеціальність — потрібно пройти складну й тривалу бюрократичну процедуру, яка часто затягується на роки. Німеччина славиться педантичністю, особливо — в документах. Для українця, який приїхав у стресі, часто без перекладача, система здається лабіринтом без виходу. Навіть базові речі — реєстрація, отримання допомоги, медичного страхування — перетворюються на місяці очікувань, черг, листів і відмов через дрібні технічності. Часто люди стикаються з мовчазною байдужістю бюрократії: твоя історія не виняткова, ти — ще один у довгому списку. Усе за правилами, але без душі.
Єдине, що тебе вирізняє, — це ярлик «ауслєндр», який став частиною системи. Соціальні бар’єри відчуваються не менше, ніж адміністративні. Німці чемні, толерантні, але обережні. Побудова стосунків — довгий процес, а для багатьох українців — просто недосяжний. Часто звучить слово «невидимість»: тебе ніби прийняли, але не впустили. У кращому випадку ти — тимчасовий гість, у гіршому — частина проблемної статистики. Навіть у лавах української діаспори відчувається розшарування: одні приїхали ще до війни і встигли асимілюватися, інші — вже після вторгнення. Між ними виникає мовчазна прірва досвіду й ставлення до «нових». А серця «нових» стискаються щоразу, коли хтось поруч згадує про дім. Навколо — сотні тисяч людей, але ти — на самоті. Попри комфорт, порядок і соціальний захист, Німеччина лишається чужою. Дім — це не лише дах над головою. Це — мова, запах вулиць, тепло голосів, звички, які не потребують пояснень. Це — відчуття «свого». А тут — усе ніби в «залі очікування»: тимчасово, хоч і надовго.
Мій внутрішній компас завжди повернутий на Схід — туди, де залишилися могили рідних, улюблені дерева, дороги без перекладача, запах хліба, що пахне дитинством.
Анна Якимець, для «Нового формату»
