Звуковий супровід українського фронту – гуркіт обстрілів, які входять і виходять. Але цього тижня її президент попередив, що контрнаступ не слід розглядати через призму голлівудського фільму.
Про це повідомляє CNN.
Неподалік від щойно звільнених сіл Нескучне та Сторожеве українські солдати ховаються у зруйнованих будинках, покинутих росіянами, чекаючи наказу обстріляти ворожі лінії з мінометів.
Вони зайняті бійцями 35-ї бригади морської піхоти, які перекидають щойно прибулі 120-міліметрові міномети американського виробництва до свого тимчасового укриття. Українські воїни очищають і готують їх до запуску та малюють повідомлення на снарядах для свого ворога. Інша група отримує координати та налаштовує міномет для кращого прицілювання.
Дрон, що летить над головою, дивиться на ворожу лінію на полях. Почувши дзижчання двигуна безпілотника, солдати час від часу підглядають, щоб перевірити, чи це їхні, чи росіяни.
Потім вони чекають, іноді годинами, щоб вистрілити.
Звуки хмарять блакитне небо. Удари відлітаючих артилерійських і мінометних снарядів розрізають спокій покинутих полів. Снаряди свистять у небі зі знайомим свистом вхідних снарядів разом із послідовними трісками російських ракет. Ударні снаряди перемежовують безперервний обмін вогнем.
Час від часу солдат здригається, коли звук стає голоснішим і ближчим.
«Бувають моменти, які хочеться приховати, але ти просто сидиш і чекаєш», — каже Юрій, солдат, який пройшов навчання у Великобританії, відпочиваючи в невеликому захисному окопі. Його третій день на роботі.
Але, як і довге очікування солдатів, український контрнаступ – це повільний процес.
Президент Росії Володимир Путін заявляє про затишшя в контрнаступі. Але український лідер Володимир Зеленський застерігає від очікування швидких результатів. «Деякі хочуть якийсь голлівудський фільм, але насправді все відбувається не так», — сказав він в інтерв’ю ВВС. Кожна сторона стверджує, що інша зазнала великих втрат.
Цю смугу невеликих сіл у Донецькій області було звільнено 10 червня, за день до того, як Зеленський оголосив про початок контрнаступу. Відтоді українська армія не заявляла про значні успіхи на південному чи східному фронтах.
Бійцям, які йшли цими селами день після визволення, гірко.
«Головне, що я відчував, — це злість, бо коли їдеш селами, уява може уявити, як було до війни. Тут жили люди. У людей були гарні будинки. Ви можете побачити їхні речі всередині. А зараз заходимо в село і бачимо його в руїнах, злимося», – розповідає 35-й морський піхотинець Матьорій.
Гук артилерії та безпілотних літальних апаратів розрізняють кожне речення.
Дорога до їхньої позиції в’ється крізь зруйновані будинки, обійняті зарослими садами. Ряд обвалених дахів стирчить крізь необрізані дерева. Довоєнне населення Нескучного налічувало близько 700 осіб. Навряд чи хтось залишився там після того, як Росія окупувала села на початку вторгнення, але ознаки життя, яке колись було, все ще видно.
Біло-блакитний металевий паркан оточує обгорілий будинок без даху, який викинув зламані меблі. Маленька супутникова антена висить на передній частині будинку, пробитого кулями та осколками.
Ці будинки та оточені поля можуть виявитися мінованими та замінованими, попереджають українські військові. Це ще не все, що залишили росіяни. На узбіччі дороги лежать залиті кров’ю носилки, залишені відступаючими. Поруч тіло російського солдата, що розкладається. Українські військові кажуть, що багато трупів зібрали раніше, і ще багато могло бути в полях.
«Я починаю усвідомлювати, що насправді відбувається і скільки ми взяли, коли бачу це в новинах, коли вони малюють карту, і я бачу, скільки території ми зайняли. Я починаю розуміти, що ми справді це зробили», – додає Матьорій.
Рація пищить з наказами солдатам. Вони стріляють кількома снарядами в бік російської лінії, за пару миль. Від гучного гуркоту у вухах дзвенить. Солдати сидять і чекають наступного наказу.
