Моніторинг Інституту масової інформації (ІМІ) говорить про 505 злочинів проти журналістів та медіа, які скоїли росіяни на території України з початку повномасштабної війни. Поранення, викрадення та вбивства журналістів завжди були звичною справою для країни-агресорки, адже політика терору не може вистояти там, де існує сильна інформаційна опозиція.
Сьогодні я розповім історію медійника, якого росіяни взяли у полон на подвір’ї його власного будинку і вже рік утримують на території рф.
Це розповідь про те, як звичайний журналіст, будучи цивільною особою, може легко стати «військовополоненим» у псевдодержаві, яка не має жодного офіційного пояснення причин його утримання.
Що у свою чергу робить українська сторона для повернення таких в’язнів додому? Говорячи «таких», я маю на увазі людей, які за міжнародним правом (Четверта Женевська конвенція) мають статус цивільних і ніяким чином не можуть вважатися військовополоненими, а отже, не можуть обмінюватися за такою ж процедурою. В Україні цивільних в’язнів, яких Росія утримує в тюрмах на території окупованої частини України та на території РФ, називають заручниками, оскільки саме міжнародне право в цьому питанні однозначне: цивільні особи мають бути звільнені без жодних умов.
Київщина, окупація, викрадення журналіста
20 хвилин від Києва, пошкоджений міст через річку Ірпінь і невеличке село на її березі. У Козаровичі Вишгородського району російські окупанти увійшли 26 лютого минулого року.
«Ми ще у перший день війни із Києва втекли сюди, а через 2 доби застали ворожі колони прямо під своїм парканом. У нашому селі жителів не вбивали так, як у Бучі. Знаю лише, що якийсь чоловік пішов із ними «розбиратися» і вони його застрелили», – каже місцева мешканка, яку я зустріла на одній із вулиць.
Минуло більше року з часу деокупації Київщини на початку квітня 2022 року, але про страшні події все ще нагадують дірки від куль на стінах будинків, паркани, що схожі на решето, а подекуди повністю знищені та обгорілі споруди.
Усе це я побачила по дорозі до будинку родини Хилюків, сина яких Дмитра окупанти викрали ще 3 березня минулого року, а потім, відповідно до отриманих журналістами Медійної ініціативи за права людини свідчень від звільнених через обміни, відправили до Брянського СІЗО №2.
Дмитро Хилюк – журналіст УНІАН, який під час окупації Козаровичів знаходився у рідному селі та навіть регулярно писав новини про дії російських загарбників.
«Хто до нас тільки не приїздив…Міністерка Верещук сказала, що син до Нового року повернеться, але вже минає весна»
Щоб дізнатися усі подробиці скоєного росіянами злочину, я поспілкувалася із батьками викраденого журналіста. Мене цікавило, як вони пережили цей рік та чи є певні зрушення в питанні звільнення Дмитра. Нагадаємо, усі питання обмінів та звільнень захоплених росіянами в Україні цивільних – компетенція Офісу Уповноваженого з прав людини та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
До будинку Дмитра Хилюка окупанти прийшли вперше 1 березня, за словами батька Василя Хилюка, тоді відбувся обшук. Наступного дня в будинок влучив снаряд від «Граду», вибило вікна та двері, і родина перебралася до сусідки Ганни. А третього березня пан Василь з сином Дмитром повернулись до будинку, щоб засвітла побачити масштаб руйнувань. У дворі на них чекала група російських солдат, які схопили обох – і батька, і сина.
Із 3 по 8 березня 2022 року батько перебував у полоні разом із сином на території складів в Козаровичах, а тоді обох перевезли у сусіднє село Димер на територію заводу «Вікналенд», звідки вже 11 числа Дмитро був вивезений, вірогідно, у напрямку Гостомеля, потім на Білорусь, а звідти – до Брянського СІЗО 2.
Батько Дмитра Хилюка Василь Хилюк розповів, що окупанти, ймовірніше за все, знали, що беруть в полон журналіста, хоча сам пан Василь і не казав на допитах правду про професію сина.
«Там вже не було суттєвої різниці казати правду про його професію чи ні. Вони робили обшук у будинку, а посвідчення сина висіло на видному місці. Не думаю, що вони його не помітили», – каже Василь Хилюк.
У серпні минулого року родина отримала через МКЧХ невеличкий лист від Дмитра, а також батьки написали відповідь. Проте, чи отримав Дмитро лист від батьків, наразі невідомо.
Мати Дмитра Хилюка каже, що ніяких обнадійливих новин щодо його звільнення немає.
«Колись приїздила Ірина Верещук зі своєю командою. Зараз періодично приходять працівники правоохоронних органів, але чогось допитатися у них складно. Вони кажуть, що лише документують і ніякої інформації про сина надати не можуть. Нещодавно нам надали статус потерпілих у справі про викрадення сина», – каже Галина Юхимівна.
Reporters Without Borders (RSF) у своїй статті повідомили про те, що у Генпрокуратурі України їх запевнили, що Дмитро Хилюк був одним із тих, кого вимагає повернути Київ. Але їм не вдалося перевірити цю інформацію через відсутність конкретики у такій відповіді української сторони.
За даними журналістів Медійної ініціативи за права людини, у Київській області росіяни затримали понад 120 цивільних громадян, більшість з яких знаходиться в різних місцях ув’язнення на території Росії.
«Така політика Росії. Україна діє у межах міжнародного правового поля, а от потрапивши до російської федерації, наші громадяни опинились поза правовим полем: представники країни-агресора діють так, як наказують їх політичні керманичі, ігноруючи усі норми права. Ув’язненими українцями не займається російська Федеральна служба виконання покарань. Опікується полоненими військова поліція Міністерства оборони. Саме це основна причина того, чому тюрми не надають правдивої інформації щодо перебування у них певного українського в’язня. Фактично, на запити російських правозахисників щодо утримання того чи іншого українського цивільного надходять офіційні листи від Федеральної служби виконання покарань, що такого (таких) там, у тюрмах, немає. Проте свідки, звільнені через обміни, розповідають, що цивільні утримуються в тих тюрмах, зокрема в Брянському СІЗО №2, де утримують і Дмитра Хилюка», – каже журналістка Медійної ініціативи за права людини Наталія Богута.
Свою думку щодо ситуації висловила і юристка Оксана Михалевич, яка займається справою Дмитра Хилюка.
«Я безпосередньо до рф не зверталася, якщо не враховувати заяву про злочин, яку вони проігнорували. Зверталася у ЄСПЛ, а вже сам суд – до уряду рф, жодної відповіді ми не отримали. Рідні через російських представників робили запити в рф. Наскільки мені відомо, нічого конкретного і змістовного вони у відповідь теж не отримали», – каже адвокатка.
Вона впевнена: щоб створити ефективний механізм для визволення цивільних, потрібна воля рф, а її, як ми бачимо, немає.
«Україна може створити хоч сотню міністерств, уповноважених і т.д., але це не буде працювати, поки росія не піде на контакт.
Як змусити росію піти на зустріч і почати діяти відповідно до норм Міжнародного гуманітарного права – питання складне. На мою думку, це можливо шляхом посилення санкцій саме на цій підставі, санкцій до росії в цілому та до осіб, які причетні до викрадень та незаконних утримань цивільних. Думаю, що цій проблемі не приділяється достатньо уваги ані в Україні, ані на міжнародій арені», – вважає Оксана Михалевич.
Про те, що повертати цивільних з Росії вкрай важко, каже й Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець. За його словами, на сьогодні питання повернення цивільних заручників з російського полону є найбільш проблемним, оскільки згідно з Женевськими конвенціями не можна брати в полон цивільне населення. «Російська Федерація порушує всі норми міжнародного гуманітарного права і Женевських конвенцій і відмовляється повертати громадян України, але державні органи працюють над тим, щоб знайти такі механізми, про що було інформовано рідних і близьких цивільних заручників», – йдеться у повідомленні Омбудсмена Дмитра Лубенця.
