Україна відзначатиме свою Незалежність – великий дар Небес, який одного разу прийшов до цього народу і назавжди, завдяки його силі та згуртованості, залишиться з ним!
Вся ця дикість почалася начебто тільки вчора, а вже минуло цілих півроку, шість місяців – 180 дня божевілля: щоденних бомбардувань, крові, сліз, постійно наляканих дитячих очей. Так, так – саме діти найчастіше плачуть під час цієї війни. Ціле покоління, мільйони дитячих очей – насторожених, які шукають захисту, кидаються у пошуках укриття під час нескінченних сирен тривоги.
У агресора за ці шість місяців так і не з’явилося ні в словах, ні у вчинках нічого людського. Все теж брехня на будь-якому рівні: від простого солдата до президента країни, країни, жителі якої радіють убитим серед білого дня мирним українцем під час атаки на «стратегічно важливі об’єкти»: Кременчуцький торговий центр, або центральний район міста Вінниці, або школу в одному з селищ, або ще важливіші стратегічні об’єкти – лікарню та дитячий садок. А скільки цих дитячих садків та шкіл, лікарень та пологових будинків уже знищено по всій Україні.
Те, що здавалося просто немислимим на початку війни, сьогодні сприймається вже як буденність. І рясніють цифрами вбитих і поранених щоденні зведення від військових адміністрацій українських областей – трагічна констатація цієї виснажливої війни, яка висмоктує життєві сили.
Чи настане їй колись кінець? Звичайно, тому що все у цьому житті має свій початок та своє закінчення. Величезне випробування, яке випробовує сьогодні український народ, поступово стає катарсисом від багаторічної пелени в головах і душах багатьох людей, їх зайвої довірливості та безрозсудної довіри до таких близьких за слов’янською приналежністю та абсолютно далеким за ментальністю, способом життя, а головне, оцінки вищих критеріїв існування, насамперед – свободи, північних сусідів.
Шість місяців цієї війни день у день співпадають із найбільшим святом України – Днем Незалежності. І, напевно, вперше за 31 рік українці зустрічатимуть його з тривогою, знаючи підлість та ненаситну, хижацьку потребу в крові російського агресора. Він обов’язково нагадає про себе якоюсь мерзенною дією.
Військові злочини не мають терміну давності. Все ведення цієї війни з боку Росії – це суцільний військовий злочин. Немає правила ведення війни, яке б агресор не порушив. З 24 лютого, з першого дня початку широкомасштабного вторгнення армії Росії в Україну, на всіх дев’яти напрямках воєнних дій – це суцільний терор, вбивства, зґвалтування, мародерство та обман. Це – постійне брязкання ядерною зброєю, шантаж захопленими спочатку Чорнобильською, а останній тиждень активний обстріл Запорізької АЕС. Це – вбивство військовополонених у Оленівці, і підготовка до показового суду над полоненими у Маріуполі. Це – блокування вивезення української пшениці та інших зернових культур, соняшникової олії до країн Африки та Азії, тим самим поставивши їх на межі голоду. Щоправда, протягом цього місяця питання транспортування продовольства вдалося вирішити, створивши за посередництва Туреччини та ООН міжнародні конвої (при цьому на пряму Україна та Росія між собою жодних договорів не підписували – кожна зі сторін підписували договори з посередниками).
На сьогодні на фронтах ситуація така. Фашистсько-рашистську орду зупинено за всіма дев’ятьма напрямками. Вже на другий місяць війни було звільнено Київську, Чернігівську та Сумську області, частково Харківську. Після отримання від союзників нової надточної зброї, було здійснено удари по аеродромах та військових складах у Криму. Обидві сторони ведуть війну абсолютно по-різному, і в цьому ще одне свідчення у відмінності ментальності, бачення війни як військової науки. Росія не шкодує ні людей, ні озброєння. Україна у свою чергу береже кожну людину, чи то солдат, чи офіцер, кожен снаряд, щоб не розпорошити, щоб даремно не використати. Для цього має бути злагодженість у діях різних підрозділів та бачення загальної картини вищим військовим та політичним керівництвом країни. Повинна поєднуватись вміла тактика з правильно обраною стратегією. І зважаючи на все, так воно і є – інакше навряд чи так довго могла б Україна протистояти армаді противника, яка в багато разів перевищує в чисельності.
На сьогодні знищено:
особовий склад – близько 45 400 од.,
танків ‒ 1 919 од.,
бойових броньованих машин 4 230 од.,
артилерійських систем – 1032 од.,
РСЗВ – 266 од.,
засобів ППО – 145 од.,
літаків – 234 од.,
вертольотів – 198 од.,
БПЛА оперативно-тактичного рівня – 815 од.,
крилатих ракет – 194 од.,
кораблів/катерів – 15 од.,
автомобільної техніки та автоцистерн – 3 149 од.,
спеціальної техніки – 99 од.
З початку війни свої будинки в Україні залишили близько 14 мільйонів людей, більшість із них – жінки та діти. Понад 9,5 мільйона знайшли притулок в інших країнах. Це дивовижний вияв людяності. Немає європейської країни, де б не надали притулку українським біженцям. Деякі з українців, незважаючи на воєнні дії, що продовжуються, повертаються додому – своя земля, своя Вітчизна в серці кожного українця.
Завтра, 23 серпня, напередодні Дня Незалежності України, буде проведено онлайн-саміт Кримської платформи, в якому вже підтвердили свою участь керівники кількох десятків держав, зокрема Канцлер Німеччини Олаф Шольц, Прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо, Прем’єр-міністр Японії Фуміо.
А наступного дня Україна відзначатиме свою Незалежність – великий дар Небес, який одного разу прийшов до цього народу і назавжди, завдяки його силі та згуртованості, залишиться з ним.
Нехай буде мир! Слава Україні! Героям слава!
Коли переможемо? Коли ми усвідомимо, що ті, хто готовий проміняти свободу на безпеку, не варті ні свободи, ні безпеки!
