У серпні 1991 р. українські патріоти були переповнені щастям і гордістю, бо змогли вирвати Україну з пазурів двоголового російського орла. Ми вірили, що Україна повернеться до своїх національних витоків – мови, віри, правдивої історії. Тридцять років тому ми сподівалися бачити Україну сильною і багатою. Натомість ми нині чуємо слова корупція, війна, ПДВ, тарифи, ціни, МВФ.
Якось на зібранні народних депутатів першого скликання хтось сказав, що напад російських військ був для нас неочікуваним. У своєму виступі я розповів про розмову з І. Юхновським. З ним ми працювали в парламентській Комісії з питань освіти і науки. Я сказав Ігорю Рафаїловичу: «Стільки українців загинули за нашу незалежність! Скільки їх було порубано мечами і шаблями,скільки їх замордовано в московських таборах, закидано гранатами в криївках, а скільки українських кісток гниє на широких сибірських просторах, а ми без каплі крові зробили Україну самостійною». Юхновський підійшов до мене і сказав: «Юрку, вони ще схаменуться!»
Російські імперіалісти не могли не схаменутися. Відтоді, як поділом України на правобережну польську і лівобережну московську цар зрадив Україну, вся політика правлячих російських кіл була спрямована на ліквідацію українського етносу. Надто багато зусиль витратили вони на зросійщення України, щоб відмовитися від її упокорення. Коли імперія розпалася, Україна з неї «ушла».
Україна з Росії вийшла, але Росія не вийшла з України. Вона залишила тут свій «язык» і національних покручів. Росія залишила в Україні свою церкву з тисячами священників, які в українських храмах службу Божу ведуть не українською мовою.
Кремль залишив в Україні свою агентуру. Л. Кучма недавно повідав, що його великою помилкою було те, що він не знав, наскільки густо Україна засіяна шпигунами. А Л. Кравчук сказав: «Моєю помилкою було те, що я вірив Росії».
Путін повторює фразу: «Украина как государство не состоялась». Він мав би рацію, якби сказав: «Украина как национальное государство не состаялась». Адже Україна не наслідувала приклад Польщі, яка після визволення з російської окупації пішла шляхом «одродзення». Президент України не наслідували Юзефа Пілсудського, який наказав офіцерам Войска Польського спілкуватися лише польською мовою. Наші президенти навіть хизувалися, що Україну від російського агресора захищають російськомовні військові. Не тільки наше військо досі мало нагадує військо власне українське. Сама Україна не завжди і не скрізь нагадує Україну, бо вона пішла шляхом, якому раділи в Москві, котра досі не втратила надію на «слияние наций» в Україні. Росія не лише залишила в Україні націонал-покручів з проросійським ухилом та священників з промосковською орієнтацією. Вона їх усіх всіляко підтримувала, активізувала та мобілізовувала, внаслідок чого зросійщення українців в містах сходу і півдня України помітно посилилося вже в умовах незалежної України. Тут формувався українець нового типу, який носить українське прізвище, але не сприймає нічого українського. У боротьбі українських націонал-патріотів за «українську Україну» останні зазнавали невдач, а український етнос залишався поділеним на українців і «украінцев». Українська нація досі залишається, за висловом Євгена Чикаленка, «недоформованою». Москва і її ставленики в Україні постійно кричали про права «рускязичного насєлєнія», чим розколювали націю двома мовами. Але коли нація має дві мови, то це вже не одна, а дві нації, кожна з яких прагне гегемонії, внаслідок чого виникає розбрат або навіть війна, що бачимо нині на Донбасі, де хлопці з українськими прізвищами під команду «По украм огонь!» вбивають українців з російської зброї. За 30 років ми збудували якусь національно гермафродитну державу. Вона трохи українська, трохи російська і навіть трохи єврейська. Але не тому, що наш Президент єврей, а тому, що у нас великий олігархічний капітал зосереджено саме в руках представників богообраного народу, які своїми телеканалами захопили майже весь інформаційний простір країни.
Зелена влада теж не пішла шляхом національного відродження. Президент не підтримав новий мовний закон, він не відреагував, неначе він не є гарантом законності, на саботаж цього закону кількома вітчизняними телеканалами. Президент наївно вірить, що корупцію, казнокрадство і російського окупанта можна подолати без національного патріотизму, національної єдності та національної відповідальності. Адже саме їх відсутність є причиною корупції, казнокрадства, хабарництва і зради Батьківщини.
Наведу промовистий факт. Один єнакієвець дістав путівку на Трускавецький курорт. Там екскурсійним шляхом він побував на Закарпатті, у Львові, Почаєві, Дубно, у Берестечко. Після повернення додому сусіди його питають: «Ну как там у бэндэр?» Той відповів: «Это совсем другой народ. Это совсем другая страна». Звідси випливає запитання: «А для чого нам тримати «народ Донбасса» на українському прив’язі? Чи не краще на підставі Статті 73 Конституції через всеукраїнський референдум визнати його право на самовизначення? Пророк Магомет вчив, що хоча струмок вужчий річки, зате вода в ньому чиста. За моїми спостереженнями таке рішення підтримало б понад 85% наших громадян. Таке рішення припинить війну і зробить щасливими всіх крім Путіна, бо той не планує, як сказав Василь Шкляр, пустити Донбас у вільне плавання, а хоче залишити його в українському тілі, аби розхитувати Україну та блокувати її шлях в НАТО і ЄС. Путін це не лише «лохнес холодної Неви», як його іменувала Ліна Костенко. Він є провідником політики російського імперіалізму, який усі 30 років самостійності України вів гібридну війну з нею. Це були роки боротьби номенклатурної, політичної, бізнесової та кримінальної еліт зросійщеного Донбасу за право верховодити в усій Україні. Це вони розпустили Верховну Раду, яка проголосила незалежність, і усунули з президентства «западенця» Л. Кравчука, замінивши його шляхом виборчих фальсифікацій Л. Кучмою, який розтринькав майже всю колись народну власність. Це їхній ставленик Янукович призначив московських агентів на всі пов’язані з національною безпекою ключові посади, включно з Службою Безпеки і Міністерством оборони, чим готував здачу України Росії. Янукович спровокував обидва Майдани. Кожні парламентські та президентські вибори перетворювалися у змагання «хто кого переможе: Донбас Україну, чи Україна Донбас». А коли плани «донецьких» зазнали краху, вони взялися за надану їм Путіним зброю. І якщо йому вдасться повернути нам Донбас і у такий спосіб позбутися санкцій, насправді все почнеться спочатку. Знову розгорнеться боротьба за Верховну Раду, за Банкову і за «второй государственный». Невже українцям потрібен у Верховній Раді Пушілін? Невже українцям бракує там ще однієї проросійської партії? Збудувати справді українську національну державу українцям Донбас не дав і ніколи не дасть, бо його конфлікт з Україною носить не соціальну, не класову і не регіональну, а етнічну природу. Зруйнований, замінований, розкрадений Росією і розукраїнений Донбас не вартий життів тих, хто щодня гине і буде далі гинути. Військовий наступ на Донецьк призвів би до тисяч смертей. Путін такого лише жде, аби дати наказ своїм генералам розкрити вже надіслані їм конверти.
А хто ж винен у тому, що Україна, маючи після розпаду СРСР великий господарський і науковий потенціал, скотилася до рівня найбідніших країн. В усьому винні українські комуністи включно з першим Президентом. Переконавшись, що комунізм збудувати їм не судилося, вони взяли курс на роздержавлення. Вони посоромилися пояснити, що міняють курс з будівництва комунізму на розбудову капіталізму та вибачитися перед народом за те, що протягом десятиріч морочили йому голову перспективою комунізму, який партія «невиданных побед» будувала під гаслом «Под знаменем марксизма-ленинизма, под руководством Коммунистической партии вперёд к победе коммунизма!». Ухваливши закон «Про приватизацію», вони забули придумати нове гасло. А придумати його міг автор дисертації «Роль прибутку при соціалізмі» завжди дотепний Л. Кравчук. Працюючи над дисертацією, він не міг не проаналізувати роль прибутку при капіталізмі та нічого не чути про термін «народний капіталізм». Функціонери компартії записали в згаданому законі пункт, згідно з яким кожен, хто купує об’єкт державної власності, має подати довідку, де він на це взяв гроші. Вони наче не знали, що ніхто в Україні не мав таких грошей, аби купити завод чи фабрику і що з цієї причини «прихватизовувати» їх кинуться кримінал і всякі наперсточники. Зачувши таку перспективу, Л. Кравчук мав взяти ситуацію в свої залізні руки. Натомість він подібно Понтію Пілату їх вмив і віддав владу червоному директорові. Дивно повели себе комуністи з КПУ, очолюваної Симоненком. Опинившись в капіталістичних умовах, вони мали б разом з соціалістами очолити лівий рух для боротьби за права трудящих. Натомість комуністи і соціалісти вступили в одну коаліцію з партією захисту інтересів капіталу, чим погубили лівий рух. Уся лівизна комуністів зводилася до захисту всього проросійського та чисто вербальної критики олігархату.
Неможливо оминути вину в наш українських бідах українських націонал-патріотів. Закордонні друзі радили їм активно боротися не тільки за мову, гімн, герб і прапор, а насамперед брати заводи, фабрики та створювати банки. Націонал-патріоти гризлися поміж собою, доводячи, хто з них більший патріот, та створювали партії, які давно зникли через безгрошів’я. Нашу мову досі доводиться захищати від «язика», навколо герба точаться дивні маніпуляції, гімн пропонують змінити, Україну переназвати а прапор перевернути, бо правильніше буде, коли жовтий колір буде не знизу, а зверху. Ось тоді, мовляв, і Україна зміниться. Хоча зміниться вона тоді, коли в ній з’являться господарі, які, принаймні, зроблять Україну великою газодобувною державою. Адже під нею зберігаються багатющі запаси газу, до якого за 30 років ніхто дірки не прокрутив.
