Троїста угода про закінчення військових дій в Карабасі стало справжньою спецоперацією – до його підписання про нього не було допущено ніяких витоків в ЗМІ.
Новина стала раптовою, хоч і прогнозувалася інститутом РУССТРАТ декількома днями раніше. Причому момент вибраний максимально сприятливий: у США плутанина з виборами, в Закавказзі жодна сторона повністю не досягла своїх цілей, і є остання можливість дати сторонам «зберегти обличчя».
Це і стало головною умовою їх згоди на підписання заяви про припинення війни в Карабасі. Будь-яке зволікання означало можливість втручання США, воєнної поразки Вірменії і потрапляння Азербайджану під пряме управління Туреччини, з усіма наслідками, що випливають. Аж до бунту генералів, розколу генералітету і повалення Алієва на користь ставленика повністю протурецької клану Пашаєвих.
У цій ситуації Росія зробила все можливе і навіть більше того. А, як відомо, політика – це мистецтво можливого. Азербайджан святкує перемогу – завоювання Шуші. При цьому до 15 листопада Вірменія повертає Кельбаджарський район, до 20 листопада – Агдамський район, а на 1 грудня Лачинський район. Вірменія знімає блокаду Нахічевані. Це не Карабах, але проміжна мета для Алієва досягнута. Тепер він в сильній позиції.
Для Ердогана теж все непогано – він не потрапив в число переможців, але руку до цього доклав і статус свій підняв, хоча і не до того рівня, до якого прагнув. Путін прийняв пропозицію Ердогана про створення робочої групи щодо Карабаху, але обійшовся в результаті без нього. Туреччини запропонують місце в спільному штабі з моніторингу за дотриманням перемир’я, але не в Карабасі, а на території Азербайджану.
Вірменія в цілому відстояла Карабах, залишила контроль над дорогою через Лачін з Вірменії в Степанакерт, при цьому стверджує, що і Шуша все-таки зберегла комунікації з Вірменією. Росія не допустила вторгнення НАТО в Закавказзі і геополітичної катастрофи в Євразії. Головне – вона не допустила зачистки вірмен в Карабасі. Вона – гарант їх безпеки. При цьому Росія нікого не примушувала, а оперувала винятково інтересами сторін, в чому і полягає мистецтво дипломатії – вміти проявити витримку і в потрібний момент зробити вивірений хід.
У ситуації з Карабахом Росія проявила себе ідеальним посередником, по суті, рятуючи всіх учасників конфлікту від наслідків ситуації, яку вони самі створили. Алієв на самому краю уникнув поглинання «братом-Ердоганом» і розчинення в турецькому геополітичний проект, зберіг суб’єктність і врятував себе, свою владу і свою багатовекторність. Можливо, навіть свою сім’ю. Тепер ситуація для нього рівноважна – він зобов’язаний Туреччини посиленням переговорної позиції з Вірменією, але зобов’язаний і Росії збереженням влади і суверенітету.
Вийшло класичне путінське дзюдо. Ердоган в результаті допоміг Росії зміцнити її положення в Закавказзі, хоча всіма силами прагнув до зворотного. Той самий випадок, коли сила противника використовується проти нього самого. Чи Ердоган радий, усвідомлюючи це, але тут вже нічого не поробиш. Ердоган прийме ситуацію, але продовжить свою політику, бо іншого у нього немає. Він також постарається представити турецької громадськості все як свою перемогу. Не виключено, що Туреччина спробує знову спровокувати зрив перемир’я. Але це буде означати війну з Росією – тепер в регіоні російські миротворці, і це міняє справу.
Військова присутність Росії в регіоні повністю легітимна. Російські миротворці в Нагірному Карабасі надовго. По суті, це ще одна військова база Росії в регіоні. Ніяких претензій Москві ні з боку Єревана, ні з боку Баку пред’явити неможливо. Світ в Карабасі з подальшим важким переговорним процесом здатний привести ситуацію до компромісу, контури і зміст якого поки будуть коригуватися. Створюються умови для повернення біженців.
При цьому вплив Росії в Карабасі стане чи не вище впливу Вірменії, в якій повинні задуматися, до чого їх привело заступництво американців. В Азербайджані позиції Росії як мінімум не погіршаться. Якщо це вдасться зробити, політичну перемогу Росії важко буде переоцінити.
