В Україні останнім часом в інформаційному просторі почали вибухати гучні скандали, пов’язані із захистом дисертацій та присудженням корупційними шляхами наукових ступенів. Не встиг вщухнути скандал із захистом кандидатської дисертації нардепа Іллі Киви, як в Національній академії внутрішніх справ розгорається новий, не менш гучний скандал.
Слід нагадати, що захист кандидатської дисертації Іллі Киви на тему “Механізми впливу громадянського суспільства на державне регулювання правоохоронної діяльності (на прикладі країн ЄС та України)” нещодавно проходив у Державному інституті підготовки кадрів держслужби зайнятості. Члени комісії проголосували одностайно – усі 13 “за”. Однак цей факт яскраво показав, що Україна – країна парадоксів, якщо ступінь кандидата наук Іллі Киви повинна затвердити або відхилити Атестаційна колегія МОН, яку за посадою очолює профільний міністр Сергій Шкарлет.
У соцмережах висловлено припущення екс-очільниці МОН Ганни Новосад, що науковий ступень Іллі Киви все ж скасують. Зокрема цьому сприятиме той резонанс, який виник у ЗМІ. Тим паче, ми пам’ятаємо, як Атестаційна колегія МОН анулювала рішення про присудження ступеня доктора наук Ющенку Петру Андрійовичу “через невідповідність належним критеріям щодо дисертацій, зокрема, вона не містить авторських наукових положень і науково обґрунтованих результатів у галузі історичної науки”.
За процедурою, описаною в постанові Кабміну, МОН має чотири місяці, аби ухвалити остаточне рішення щодо кандидатських дисертацій, для докторських цей період ще більший – шість місяців. Упродовж цього періоду комісія проводить експертизу захищеної дисертації та готує експертні висновки. У разі потреби може повторно запросити на своє засідання здобувача наукового ступеня, його наукового керівника і керівника вченої ради, де проводився захист дисертації.
Втім, наукова стежка має достатньо темних плям. Можна зробити припущення, що під час захисту дисертацій, в процесі підготовки, мають місце корупційна складова: або ж науковий ступінь дають по знайомству, або ж все продається за гроші. Як ще можна пояснити, що робота без наукової новизни, власної теорії, написана методом компіляції, тобто рефератом, взагалі допускається до захисту? І як на безліч недоліків не звертає увагу вчена рада університету? Чи не означає це, що освіта потребує реформування та всебічного контролю?
У 2003-2006 роках я навчався в аспірантурі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Запропонована мною тема про медіа холдинги була навіть затвердженою як провідна на кафедрі. На жаль, науковий керівник не зовсім розумів мою тему, або просто не хотів розуміти. Він захищав докторську щодо діяльності товариств української мови імені Тараса Шевченка і наполягав, аби його в своїй роботі я згадував як першого дослідника своєї теми.
Запам’ятався він мені яскравим «синдромом даїшника»: якось я гуляв по Хрещатику і купив в циган годинник «Franck Muller» за 100 грн. Коли я приносив на затвердження розділи дисертації, вся увага професора була прикута саме до цього аксесуару: я маю йому віддати, аби захиститися. Звичайно, я годинник подарував науковому керівникові, однак коли він дізнався, що він не справжній, на мене навіть образився.
І ще один момент за моїми спостереженнями: в Інституті журналістики наукові керівники та керівництво закладу були зацікавленими в тому, аби аспірант захищався не вчасно, тоді захист по закінченню аспірантури був платним і коштував річній вартості навчання студента. Майже ніхто з моїх колег тоді вчасно не захистився.
Одного разу я приніс своєму керівникові наукову статтю «Монополізація та концентрація ЗМІ», втім він заявив, що такої теми не може бути апріорі. А тоді був такий період, коли наукові збірники виходили раз на рік і треба було встигнути вчасно її надрукувати. Для захисту кандидатської, згідно вимог та правил, треба було мати три наукові статті, надруковані у фахових журналах. Статтю науковий керівник звичайно затвердив після моїх наполягань, але через півроку.
А ще для того, аби зірвати мені захист дисертації, директор Інституту журналістики Володимир Різун підступно в останній рік навчання в аспірантську кімнату в гуртожитку підселив до мене студента-першокурсника, в якого були відсутні кінцівки ніг та цілий рік мене переконував в тому, що «аспірант – це майбутній педагог і соціальний працівник». Звичайно, не кожен може витримати експерименти та знущань Різуна, який виявився, на жаль, неадекватною людиною. Що цікаво: рішення про підселення цього студента-інваліда приймалося особисто Різуном.
Через певний час я записався на прийом до тодішнього ректора Віктора Скопенка, переказав йому цю історію. Віктор Васильович був суворим та справедливим ректором: по гучному зв’язку з кабінету набрав Різуна та сам переконався, що той на повному серйозі вирішив призначити аспіранта «соціальним працівником». Скопенко тоді підвищив голос на Різуна, назвавши його ідіотом. Але я пішов проти Різуна і не захистився. Хоча в мене було щире бажання стати кандидатом наук.
Також вкрай жалкую, що наприкінці 1999 року після смерті першого директора Інституту журналістики Анатолія Москаленка просив знайомого депутата Верховної Ради Сергія Пересунька, аби він допоміг Різунові (звичайно він про це не знав) стати директором. Він у свою чергу тримав справу на контролі: телефонував до міністра освіти та ректора університету. Звичайно, я не міг передбачити, що саме «вічний директор» Володимир Різун потім знищить марку Інституту журналістики, бо гроші переможуть над здоровим глуздом, а його головний опонент по виборах, професор Валерій Іванов виявився набагато людянішим до студентів. Хоча усі шанси були на той момент саме в Валерія Феліксовича, ставленика Анатолія Захаровича, з яким в мене були достатньо непрості стосунки. Ось і відповідь, як людина «без відповідного багажу» стала директором.
Тобто, на своїй історії я хотів показати, що шлях до захисту та підготовки дисертацій не такий вже простий та має чимало незрозумілих та непотрібних перепон, які тобі штучно створюють. Хочу зауважити, що в мене була цікава аспірантура та про свої роки навчання не жалкую: кілька разів доводилося бувати за кордоном. А ще якось сидячи перед головним кабінетом країни, зустрів вже нині покійного Леоніда Каденюка… Тоді інформація про медіа-холдинги була закритою, а я просив, аби її зробили доступною. Також з народним депутатом України III скликання та головою Комітету Верховної Ради з питань свободи слова Сергієм Правденком ми разом розробляли медійні закони. Втім, це не завадило мені потім стати і радником Прем’єр-міністра України.
Мене зацікавило, а яка зараз ситуація із захистом дисертацій? Чи змінилася вона за останні 15 років?
І ось виявляється, що недавнім яскравим прикладом захисту фальсифікованої дисертації стала подія в Національній академії внутрішніх справ, яка віддзеркалює всі проблеми у цій сфері.
У квітні цього року відбувся захист докторської дисертації професора кафедри кримінального права Національної академії внутрішніх справ Вікторії Бабаніної. Тема «Кримінальне законодавство України: механізм створення та реалізації».
Здобувач наукового ступеня, згідно з чинним законодавством, має виконати ряд вимог. Зокрема, результати дисертації мають бути викладені у монографії та 20 статтях за темою дисертації, що опубліковані в наукових виданнях, включених до переліку наукових фахових видань України та у наукових періодичних виданнях інших держав із напряму, з якого підготовлено дисертацію. Згідно з п. 3.1 «Положення про спеціалізовану вчену раду», рада приймає до розгляду докторську дисертацію не раніше ніж через два місяці з дня розсилання обов’язкових примірників видань, в яких опубліковано праці здобувача, що відображають основні результати дисертації.
У переліку публікацій здобувача у дисертації та авторефераті є монографія «Бабаніна В.В. Механізм створення та реалізації кримінального законодавства України: монографія. Київ, ФОП Маслаков, 2019. 512 с.», в якій начебто опубліковано основні результати дисертації, але цієї монографії немає у жодній з бібліотек, до яких вона мала надійти за два місяці до прийняття роботи до захисту. Цей факт легко перевірити, якщо подивитись електронні каталоги бібліотек, куди обов’язково надсилається монографія. Повідомлення про захист цієї дисертації було розміщене на сайті МОН України 16 червня 2020. Але монографії немає навіть на день захисту.
У дисертації в «Списку використаних джерел» монографія, яка насправді не використовувалась, вказана під № 43. Але у дисертації на неї немає посилань. Можливо вона навіть не видавалась. Навіть якщо видавалась в одному екземплярі, або буде видана зараз, після захисту і датована 2019 роком, там буде плагіат. Інакше як пояснити причину її приховування від наукової громадськості. Цей факт є грубим порушенням порядку опублікування результатів дисертацій, «Положення про спеціалізовану вчену раду» та «Порядку присудження наукових ступенів».
В дисертації вказано, що є дві рецензії на монографію. Опубліковані (лише на сайті журналу) вони чомусь в одному й тому ж журналі «Наше право». Це рецензія О.М. Костенка (Наше право. 2020. № 2. С.200–202) і В.В. Кузнєцова (Наше право. 2019. № 4. С. 208–210). Невідомо, коли ці рецензії було додано до журналу, який вже вийшов, але це зроблено в один день. Здобувачка, чи може особи, які їй допомагали, припустилися помилки з номерами журналів. В електронній версії журналу № 2 за 2020 р. внизу на с. 200 і с. 202 вказано не № 2, 2020, як повинно бути, а інший номер та рік журналу – № 4, 2019. Саме у цьому номері «4» за 2019 р., як вказано в авторефераті В. Бабаніної, розміщена інша рецензія на її монографію – В.В. Кузнєцова.
З обов’язкових 20 публікацій за темою дисертації наявні лише 17 статей. Інших статей, вказаних у «Списку публікацій здобувача за темою дисертації», просто немає в журналах, у яких вони начебто опубліковані, або журнали не є фаховими. Посилання у дисертації зроблено лише на сім власних статей, опублікованих у фахових журналах, а не на всі 20. Це є свідченням порушення Наказу МОН України № 1220 від 23.09.2019 р. «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук».
А з цього висновок, що основні результати дисертації Вікторії Бабаніної викладено лише у семи публікаціях на 47 сторінках. Посилань на них навіть забагато для семи статей – 161.
На інші статті, включені у «Список публікацій в наукових фахових виданнях України» та в список «Статей в наукових періодичних виданнях інших держав та у виданнях України, які включені до міжнародних наукометричних баз», посилань немає. Згідно з п. 9 «Вимог до оформлення дисертацій», у розділах дисертації має бути вичерпно і повно викладено зміст власних досліджень здобувача наукового ступеня, зроблено посилання на всі наукові праці здобувача, наведені в анотації. Це також порушено.
Разом з тим є посилання на неіснуючі статті. Як от наприклад, «Конституція України як основа системи кримінального законодавства». Зазначено, що ця стаття опублікована у тому ж журналі «Наше право. 2019. № 3. С. 195–201». Але у № 3 за 2019 р. немає статті В. Бабаніної. На неіснуючу статтю у дисертації 8 посилань. У «Списку використаних джерел» стаття, яка не існує, під № 39.
Інша стаття: «Значення міжнародних договорів у системі кримінального законодавства України». Журнал «Право UA. 2019. № 2. С. 215–228». На сайті журналу є вказаний номер. Там немає статті В. Бабаніної. У цьому номері лише 215 сторінок. У «Списку використаних джерел» в дисертації стаття під № 37.
Ще одна стаття: «Закони України про кримінальну відповідальність як складова системи кримінального законодавства». Журнал «Право UA. 2017. № 3. С. 222–228». На сайті журналу є вказаний номер. Але в журналі немає статті В.В. Бабаніної. У цьому номері також лише 215 сторінок. У «Списку використаних джерел» стаття під № 36. На неіснуючу статтю у дисертації 6 посилань.
Стаття «Системи кримінального законодавства України: поняття та елементи». Журнал «Європейські перспективи. 2017. № 4. С. 62–67». Це джерело під №60. На неї 5 посилань. На сайті цього журналу в «Архіві» за 2017 р. лише три номери. Отже, четвертий номер у 2017 р. не видавався.
Деякі статті дублюються – опубліковані англійською мовою і українською та зараховані два рази.
На деякі статті, як от «Елементи механізму реалізації кримінального законодавства. Підприємство, господарство і право. 2019. № 4. С. 202–206», обсягом чотири сторінки, у дисертації аж 60 посилань. Але ж там немає жодних наукових відкриттів, лише всім відома інформація.
Стаття «Норма кримінального законодавства України як основа його реалізації». Журнал «Верховенство права. 2016. № 3. С. 220–228». Джерело в дисертації № 46. У цьому номері лише 219 сторінок і статті В. Бабаніної немає.
Стаття «Концептуальні засади механізму реалізації кримінального законодавства». Журнал «Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2019. № 1. Р. 160–164». Джерело № 40. Стаття обсягом 4 сторінки, використано 16 праць інших авторів. На цю статтю В. Бабаніна посилається 57 раз, не згадуючи жодного з тих авторів.
Ще одна стаття «Definition and Elements of the Criminal Legislation System of Ukraine». Журнал «European Reforms Bulletin. 2019. № 1. Р. 57–62». Джерело № 887. У цьому номері немає статті В. Бабаніної і таких сторінок немає.
Вказані обставини свідчать про фабрикацію результатів дослідження, а не про повноту їх викладення у публікаціях здобувача.
Всі положення «новизни» дисертації В.В. Бабаніної новими насправді не є. Чужі ідеї перефразовано або просто переписано. Єдиний аргумент при формулюванні положень «новизни» – це слова «науково доведено». Однак у тексті дисертації немає ні механізму наукового доведення, ні переконливих аргументів. Беруться два-три загальновідомі положення, додаються слова «кримінальне», «право», «механізм», «досягнення» у різних комбінаціях, і «новизна» сформульована. Гра слів навколо відомих положень. Дисертація являє собою чисто філологічне дослідження, яке доводить, що шляхом поєднання текстів різних авторів можна створити новий текст з претензіями на новизну та приховати плагіат. Саме це і робить здобувачка досить уміло – приховує плагіат. Подаються відомі ідеї, потім на цей текст робиться кілька посилань, що виставляються одне за одним, останнім посиланням завжди є робота самої авторки.
У дисертації біля 2000 посилань. У деяких розділах посилання є майже на кожне речення. Більшість із них не співпадають із джерелами, що вказані у «Списку використаних джерел». Посилання зроблено переважно на статті Вікторії Бабаніної, а не на ті роботи інших авторів, з яких було списано. Ця дисертація є компіляцією та прихованим плагіатом. Компіляція не є науковою роботою, оскільки написана в такий спосіб робота не є самостійним дослідженням. Особистого внеску дисертантки в науку немає.
Згідно з ч. 4 ст. 42 Закону України «Про освіту», порушенням академічної доброчесності є академічний плагіат, самоплагіат, фабрикація, фальсифікація, обман та ін. Все назване присутнє в дисертації В.В. Бабаніної. Разом з тим захист відбувся. Дисертацію успішно захищено.
У цій дисертації, як у краплі води, відобразилась уся корупційна система у царині, яка входить до компетенції Міністерства освіти і науки України. Очевидно, що ця система потребує перевірки і належного реагування.
