Генерального прокурора України Юрія Луценка (до речі, з яким знайомий майже 20 років і до якого я чисто по-людськи завжди ставився з симпатією як просто до Юри, і з серйозними претензіями як до Юрія Віталійовича) вчора поставили на “шпагат”. САП і НАБУ закрили справу по народному депутату Олесю Довгому.
З одного боку, Луценко публічно визнав, що конфлікт із новоствореними антикорупційними органами був помилкою. З іншого – є історія стосунків Луценка з Довгим як з представником команди екс-мера Черновецького. Тому багато хто говорить про можливість порушення справи проти Довгого вже Генеральною прокуратурою.
Тобто, справа Довгого може стати тестом для Луценка. Якщо Генпрокуратура не порушуватиме справу проти Довгого – це означатиме, що Луценко змирився і надалі має намір грати на основі нових правил. Якщо ж справу буде порушено – це виглядатиме як особиста помста і матиме для очільника ГПУ і політичні наслідки, посиливши конфлікт з “молодими антикорупціонерами”, а особливо з їх “кураторами” з вулиці Сікорського. Одразу ж буде пущено в хід аргумент: мовляв, старі органи не сприймають авторитет своїх новостворених колег та прагнуть працювати по-старому (і тут особа Довгого буде відігравати другорядну роль – він буде лише приводом для критики на адресу Луценка з боку різного роду “€-оптимістів”).
Одним словом, вибір у Луценка складний: змиритися із дійсністю чи врахувати політичні ризики – в тому числі і зовнішньополітичні (особливо беручи до уваги те, що у вашингтонського істеблішменту акції НАБУ і САП котуються сьогодні більше, ніж акції Генпрокуратури).
Костянтин Бондаренко, керівник фонду “Українська політика”
