Влаштовувати збройні провокації на тлі дипломатичних провалів — давня тактика влади Вірменії ще з часів карабахського клану. Тепер її бере на озброєння Нікол Пашинян. Останні події доводять це вкотре.
Напередодні азербайджанські прикордонники на Зангенланській ділянці умовного кордону з Вірменією знешкодили вірменську диверсійну групу. Двоє «зінворів» взяли живими. Решті вдалося втекти на територію Вірменії. Міноборони Вірменії за кілька годин у найкращих традиціях Арцруна Ованісяна та Шушан Петросян видало версію: мовляв, зник зв’язок із двома військовослужбовцями, які доставляли провіант на бойові позиції. Раніше спійманих диверсантів видавали за «пастухів» чи взагалі душевнохворих. Тепер доводиться визнавати, що в полон потрапили справді військовослужбовці, але те, що це диверсанти, у Вірменії всіляко намагаються загасати.
Якраз напередодні Вірменія зазнала чергової — і оглушливої — дипломатичної поразки. Та ще на саміті ЄАЕС, куди Вірменія входить, а Азербайджан — ні. Спроба Нікола Пашиняна влаштувати суперечку з Ільхамом Алієвим закінчилася так само, як і дебати в Мюнхені — оглушливою ганьбою. В Азербайджані справедливо засумнівалися в політичній адекватності Пашинян. У самій Вірменії реваншисти та радикали «наскакують» на прем’єра: чому він промовчав і не заперечив, коли президент Азербайджану заявив про визнання Вірменією територіальної цілісності Азербайджану? Чому не порушило питання «вірменських полонених»? Чому взагалі так невиразно мямлив і мукав?
А річ не лише в особистій критиці на адресу Пашиняна. На порядку денному підписання мирного договору взагалі і зустріч у Кишиневі, зокрема, звідки Пашиняну буде дуже важко повернутися звідти «на щиті». Юридичних аргументів на користь «міацуму» Вірменія не мала ніколи. Економічних козирів також. Можна було розігрувати силовий козир та загрожувати «новою війною за нові території», але після перемоги Азербайджану в 44-денній війні і цей «аргумент» уже не працює.
Чесно кажучи, після 44-денної війни воєначальник, який думає, здогадався б, що тактика дрібних провокацій проти Азербайджану вже не спрацює. Але це воєначальник, що думає. А Нікол Пашинян вирішив діяти за колишньою схемою. І влаштувати собі якщо й не маленьку переможну війну, то хоча б відносно успішну диверсійну операцію. У разі успіху це допомогло б вирішити кілька проблем одразу. По-перше, на тлі наростаючої критики з боку реваншистів Пашинян зміцнював своє внутрішньополітичне становище. По-друге, повертав Вірменії можливість військового шантажу. А по-третє, домагався, щоб зустріч у Кишиневі не відбулася.
Показовою є і географія. Зазвичай, вірменські диверсанти намагалися перевіряти на міцність азербайджанський передній край у Кельбаджарському районі. Цього разу вирішили спробувати щастя у Зангеланському.
А Зангеланський район — це ще й село Агал, куди почалося повернення мирних жителів. І немає сумнівів: якби диверсантів не зупинили і вони змогли б заглибитися на територію Азербайджану, то були б жертви серед мирного населення. Зрештою, вірменська армія успішно «воює» саме з цивільними. І тим паче відомі її терористичні традиції.
Але «в полі» знову все пішло не за планом. Як виявилося, єреванські стратеги недооцінили професіоналізм азербайджанських прикордонників. Жодного «воєнного успіху», який можна було б конвертувати в політичні дивіденди, Єреван просто не має. А відповідати за диверсійну вилазку доведеться.
