Останні соціологічні дані, які є у нашому розпорядженні, свідчать про крайню непопулярність влади і хиткість її позицій. КМІС, даним якого немає підстав не довіряти, взагалі говорить про те, що у лютому місяці відбулося стрімке падіння рейтингів Петра Порошенка і не менш стрімке зростання у Юлії Тимошенко (на її користь грають досвід у політиці, акцентування уваги на соціальних проблемах, наявність «ядерного» електорату, який сприймає політика на ірраціональному рівні, рівні віри, чого бракує багатьом іншим політичним силам, та апеляція до економічної складової).
Тимошенко, яка двічі фінішувала на президентських виборах другою, досі сприймається як альтернатива нинішньому режиму для значної частини українців. І чим більше помилок допускає влада, тим більшим є перетік голосів у Центральній і Західній Україні від Порошенка до Тимошенко, яка поступово забирає у президента не лише електорат, а й пункти виборчої програми.
Цікаво, що відбувається зростання й позицій «першого непрохідного» і «ворога держави» Анатолія Гриценка. Схоже, що він поступово підминає під себе електорат Саакашвілі та інші протестні групи. На боці Гриценка – енігма «випускника Вест-Поінту» (насправді Школи імені Кеннеді), друга Помпео, «справжнього полковника», гарне володіння англійською, поміркованість у висловлюваннях та розумна дружина.
Опозиційний блок і далі продовжує утримувати лідерство на півдні і сході України. При цьому це чи не єдина партія без яскраво вираженого лідера – той випадок, коли працює бренд, а не лідер (з рештою, лідер партії і кандидат в президенти від Опоблоку буде визначатися внутрішньопартійними праймеріз; наразі ж можна підставляти різні умовні значення – соціологи так і роблять, ставлячи Юрія Бойка, хоча з таким же успіхом можна тестувати інші прізвища – результат буде приблизно однаковий). Опозиційний блок сприймається у свідомості їх виборців як «колишні регіонали», і наразі живиться за рахунок ностальгії за стабільністю, втомою суспільства від війни і туполобості влади. І головне – в ОБ також ростуть рейтинги.
«За життя», несподівано для себе, по суті поступово займають ту нішу, яку раніше посідали комуністи – нішу войовничого антизахідного лівого популізму.
Незначний ріст демонструє Радикальна партія Олега Ляшка – за рахунок розширення географії проекту на Схід. Електоральна деградація спостерігається у «Самопомочі».
І от на цьому тлі цікаво спостерігати електоральний крах «партій влади» – БПП і «Народного фронту» (до речі, ще одна партія без лідера, але вона, скоріш за все, стане політичним гумусом для інших проектів). Якщо запитати, чи можна лідера без рейтингу зробити президентом, я скажу: можна. І наведу чимало прикладів зі світової історії політичних технологій. Але подібні процеси неодмінно супроводжуються закручуванням гайок та ведуть до диктатури.
Скоріш за все, я можу прогнозувати «мушараффізацію» української політики. Згадайте Первеза Мушараффа у Пакистані. Петру Олексійовичу можуть дозволити все – заплющать очі на корупцію, беззаконня, системні порушення громадянських свобод і навіть брутальне усунення опонентів – в обмін на безумовну лояльність щодо сюзерена у вигляді США. Але це до пори, до часу. Бо якщо раптом десь у околицях Любляни пізнім літом 2018 року Трамп виявить бажання зустрітися з Путіним, уся ця конструкція порушиться, а технології виявляться безсилими.
І тоді знову актуалізується реальна соціологія, без огляду на зовнішні чинники…
