Наприкінці березня багато контрактників із сепаратистської Південної Осетії відмовилися воювати в Україні.
Після цього, за даними джерела “Медіазони” в “республіці”, всіх відмовників звільнили зі служби. Близько ста людей вже повернулися до війська — деяких із них знову направлять до зони бойових дій. Ще два десятки військових заперечили звільнення в суді. Після повернення до «республіки» солдати зустрічалися з т.зв. головою Південної Осетії Анатолієм Бібіловим. Вони розповідали про нестерпні умови служби, зламану техніку та відсутність командування на лінії фронту. Minval із посиланням на «Медіазону» публікує витримки з їхніх оповідань та відповіді Бібілова.
— Прошу встати одну людину та розповісти все, що було, — звертається Бібілов до присутніх.
— За ці 11 днів те, що [там] відбувалося, — ворогові не побажаю, — почав один із військовослужбовців. — Вся техніка, яка була, вона не годилася, говорю прямо. Коли туди приїхали, нас усіх виставили до ряду — буквально за два кілометри від зони бойових дій. Взвод забезпечення та медрота мають стояти в тилу, а не за два кілометри від зони бойових дій. Командного складу там не було. І цієї ночі стали стріляти міномети.
За його словами, людина, яка відправила їх туди, «не розуміла, що робить».
— Я поїхав туди не за гроші, які нам платять. Кожен з нас не Батьківщину захищатиме туди поїхав, наша Батьківщина тут. Чому нас взяли та відправили туди, стільки людей з другого батальйону? Чому відправили? Нам це видається неправильним. А якби тут щось сталося? Конфронтація [із Грузією]? Вони хотіли, щоб більше людей звідти не повернулися? Навіщо все це робилося? – обурювався він.
Інший військовослужбовець підтримує товариша по службі:
— Тут немає таких, хто б там погано себе показав. Коли нас звідси відправляли, сказали, що спочатку працюватиме артилерія, потім під’їде техніка. А вийшло навпаки: артилерія стріляла, промахи були на два кілометри.
За його словами, коли солдати скаржилися на невірні координати, командир відмахувався: «Я маю свої координати».
— Там є бункери, як то кажуть, які вони не хочуть зруйнувати [снарядом]. Але нам ніхто нічого не говорив, — веде далі військовий. – Там командування не було. І якщо офіцери не знали, що робити, що там зробить сержант? На моєму БМП ручний запуск, поки ти його запускатимеш вручну, тебе гранатометники підіб’ють. У другому батальйоні 99% техніки не працює, ми це їм [старшим за званням] ще тут говорили. Ми попереджали: наші машини не працюють, не надсилайте нас туди. З іншої роти хлопці казали, що їхні гармати не стріляють. Їм сказали: “Ідіть так”.
Російські військові не мали ні шляху відходу, ні запасних рішень, продовжує він.
— Був якийсь генерал, котрий дав секретну карту. Дай боже йому здоров’я, справжній офіцер. Першого дня нас поставили в лісосмузі на кордоні. До нас приїхав генерал і сказав, що вночі буде обстріл. А командир бази сказав: “Нормально все буде”. Рівно о 3:14 розпочався обстріл, трьох хлопців поранило. Я ніколи не бачив такої оборони: поставити БМП і сховатись у підвали. Ми мали окопатися.
Військовослужбовець скаржиться, що від командування часто надходили суперечливі розпорядження:
– По рації повідомили, що шосту роту розбили. Ми сіли машинами і поїхали до них, але нас не пустили туди. А потім ми в місті зустріли шосту роту – вони сказали, що ні, жодного нападу на них не було. Нам говорили — пройдіть один кілометр, а виходило, що треба пройти десять. Немає жодних напрямків. Там снайпери стріляли (нерозбірливо). З першого дня нас дурили. У документах було одне місце призначення, а ми приїхали в зовсім інше місце. Те місце, куди ми мали приїхати, за 800 кілометрів від того, куди нас привезли.
За словами військового, із десяти танків три не стріляли.
— Командир бази також був там. Але коли починалася стрілянина, він за 15 хвилин кудись зникав. Боявся своїх хлопців. З кількох людей зробив собі охорону. Командир бази відмовлявся виходити спілкуватися зі своїми хлопцями та казав, що його зараз поб’ють.
Військовий додав, що потім «хлопці зі спецназу» справді розбили командиру «все обличчя у кров».
— На кожному кроці нас дурили. У мінометників їх міномети не працювали, ніжки всі криві. З іншої бригади з нас сміялися: ви, кажуть, що — смертники? Хтось сказав: це що у вас, трофейна техніка? Вся техніка заводилася тільки з поштовху, ми її до Владикавказу везли на буксирі, а потім люди починають говорити, що ми чогось злякалися. Тут ніхто не злякався, просто нас обдурювали на кожному кроці.
Інші військовослужбовці починають перекрикувати один одного. Один із них просить Бібілова допомогти тим, хто досі у лікарні.
Ще один чоловік просить дозволити йому висловитись:
— Я з 2003 року у військах, я побачив чимало. Буває війна оборонна, буває наступальна війна. На війні головне — зв’язок та забезпечення, зв’язок має бути з командирами. Піхота коли заходить, у командира відділення та командира взводу має бути зв’язок. І цього зв’язку не було, а без нього ми не можемо працювати. Думають, що ми злякалися, але без зв’язку ми нічого не могли. 25 хвилин ми безперервно стріляли, якщо є [досвідчені] військові, вони зрозуміють, що це дуже важко.
Він розповідає, що солдати не знали обстановку, коли приїхали до зони бойових дій.
— Знали, що вороги попереду, але виявилося, що вони й по боках. Нас почали обстрілювати і з інших боків, а ми цього не знали.
За його словами, солдати покинули Україну, бо не хотіли бути «гарматним м’ясом» та «проти танка йти з рогатками».
— Треба було почекати мене, — знову повторює Бібілов.
— Слова жодного не було про те, що ви мали приїхати, — відповів військовослужбовець. — Якби ми знали, що ви приїдете, я своїх хлопців теж не відпустив би.
Бібілов каже, що «будь-як» приїхав би.
Хтось із військовослужбовців у залі скаржиться «президенту», що в «республіці» подейкують, ніби вони «зганьбили Осетію» своїм поверненням. «Ось зараз теж набір добровольців іде — нехай хлопці, які наше ім’я ганьблять, поїдуть», — запропонував один із них.
— Ти, мабуть, не знаєш, але до мене вже приїхало багато хлопців, які просять туди, і вони не говорять про гроші і не кажуть: «Дайте нам озброєння». Два батальйони добровольців уже туди відправили, — каже Бібілов.
— Але ж нас теж як добровольців туди відправили… — чути голос із зали.
— Суть не в цьому, а в тому, що вони не побоялися їхати туди, — перебиває Бібілов.
Потім він питає у присутніх, чи вважають вони, що Росія програє у війні. У залі чути голос: «Так, вважаємо, що програють».
