Повномасштабна війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, стала шоком для всієї української культурної сфери — і кінематограф не став винятком. Проте замість зупинки — почалась глибока трансформація. Війна змінила не лише тематику українського кіно, а й його функцію. Вона перетворила кінематограф із мистецтва розваги на зброю пам’яті, терапії, спротиву й національного самоусвідомлення. Українське кіно стало дзеркалом болю, але водночас і джерелом надії.
Перші місяці вторгнення паралізували індустрію. Зйомки зупинилися, кінофестивалі були скасовані, прокати зірвані. Але навіть у цей період кіно почало виконувати іншу функцію — документування реальності. Замість художніх фільмів почали з’являтися короткі хроніки, відеощоденники, репортажі з фронту.
Наприклад, режисерка Ірина Цілик, авторка гучного «Земля блакитна, ніби апельсин», знімала кадри війни ще у березні 2022 року, фіксуючи життя свого району під обстрілами. Багато операторів, зокрема з кіно- та телеіндустрії, пішли на фронт як військові журналісти. Це була не просто мобілізація фахівців — це була зміна ролі кіномови: з художньої — на свідому документальну.
Після початкової тиші почалася нова хвиля — кіно про війну. Але не в стилі пропагандистських фільмів, а як глибока внутрішня розмова на національному рівні. Війна стала не лише темою — вона стала середовищем, в якому існує й твориться кіно. У 2023 році великий резонанс мав фільм «Клондайк» Марини Ер Горбач — про трагедію на Донбасі ще до 2022 року. Стрічка стала пророчою — її покази після вторгнення набули зовсім іншого сенсу, а режисерка зверталась із фестивальних сцен до світу як від імені народу, що бореться не лише на полі бою, а й за власну ідентичність. Інший приклад — «Терикони» Тараса Томенка, показані на Berlinale. Стрічка не романтизує війну — вона показує її крізь очі дітей, змушених дорослішати серед руїн. Таке кіно не працює на швидкий ефект. Воно глибоке, травматичне, але щире. Важливе те, що воно не нав’язує пафосу, а дозволяє прожити досвід. Український глядач змінився. Він більше не сприймає розважальне кіно як щось нейтральне. Війна підвищила запит на щирість, на зміст, на співучасть. Це створило новий моральний рівень вимог до фільмів — як до мистецтва, що не просто розважає, а допомагає триматися. Тому з’являються стрічки, які не завжди мають класичну драматургію, але мають документальну вагу.
Наприклад, документальний фільм «Ми не згаснемо» (реж. Аліса Коваленко) розповідає про підлітків з Донбасу, які вириваються зі свого зруйнованого світу на Говерлу. Це не просто кіно про мрію — це кіно про виживання через уяву, про право дитини на майбутнє.
У поствоєнній геополітиці кінематограф став частиною культурного фронту. Участь українських фільмів на фестивалях — це вже не лише мистецький акт, а і політичне послання. Українське кіно «пояснює» світові, що ми не просто жертви — ми творці, носії культури, ми маємо свій голос. Наприклад, «20 днів у Маріуполі» (реж. Мстислав Чернов) — надпотужний документальний фільм, що виграв BAFTA та Оскар як найкращий документальний фільм у 2024 році. Це не просто успіх — це пробиття стіни байдужості.
Українські режисери стали амбасадорами правди. Їхня зброя — камера, їхній фронт — сцени світових кінотеатрів. «Українська культура — це той вал, який не перескочив і не перескочить Путін. Це очевидно. Він може завоювати якусь територію, але нас вже не візьме. Українське суспільство тільки зараз починає по-справжньому вдаватися до рефлексії. Молоді режисери — Валентин Васянович, Антоніо Лукіч, Дмитро Сухолиткий-Собчук — цим якраз і займаються» – розповідє Сергій Тримбач, український кінокритик, кінознавець та кіносценарист телеканалу «Дім».
Фінансування українського кіно з боку держави різко скоротилося — пріоритети зрозумілі. Але багато продакшенів переходять на продукцію з європейськими партнерами. І хоча це означає втрату частини незалежності, це також відкриває нові можливості для міжнародного ринку. Знімальні групи працюють в умовах комендантської години, сирен, а іноді — прямо на прифронтових територіях. Проте це додає стрічкам автентичності. Тепер реалістичність — не художній прийом, а реальність.
Український кінематограф після 24 лютого 2022 року вийшов із зони комфорту. Це вже не просто індустрія — це етична, культурна й національна місія. В умовах війни кіно стало частиною спротиву, пам’яті та національного самоусвідомлення. Ми бачимо, як камера стає свідком трагедій, носієм надії, інструментом дипломатії. І що важливо — українське кіно почало дивитися не лише вглиб себе, а й говорити з усім світом. Без перекручень, без компромісів, із болем — але й з гідністю. Український кінематограф сьогодні — це не про втечу від реальності, а про її глибоке переживання. І саме тому він житиме.
