У прокат виходить sci-fi-драма Джеймса Грея «До зірок». Продюсер і головна зірка фільму – Бред Пітт.
Актор розповів кінокритику Зінаїді Пронченко про песимізм чоловіків за 40, старомодний пафос зіркових саг і чесно зізнався, хто з недавно зіграних героїв – його справжнє Alter ego.
У фільмі Грея Пітт грає космонавта, який в не такому вже далекому майбутньому відправляється на край Сонячної системи рятувати світ – а заодно і остаточно прояснити заплутані стосунки з батьком (від нього загроза миру, власне, і виходить).
– Космос в sci-fi завжди метафора, а що саме за нею криється в вашому кіно?
– Неможливість комунікації, що веде до повного самотності, до тотальної ізоляції. Для мене «До зірок» – один з найважчих проектів в кар’єрі. І не тільки тому, що без сміху скафандр сьогодні вже не надіти. По-перше, я постійно перебував у кадрі в прострації, наодинці з власними думками. Граєш самотність – будь самотній. По-друге, як продюсер я разом з Джеймсом ламав голову, як подолати ці стереотипи, цей канон: урочиста музика, багатозначний закадровий текст, ну ви знаєте. І в якийсь момент ми зрозуміли, що немає потреби ламати традицію, але є можливість змінити кут зору. Розставити акценти інакше. Космос – частина життя, а не навпаки.
– А чи варто було летіти в космос, щоб поговорити про екзистенційний розпач? Або космічна тема вас теж цікавила сама по собі?
– Слухайте, космос – це слово з мого дитинства. І навіть тоді я не фанатів від історій про підкорення міжгалактичного фронтиру. Я не любив «Зоряні війни», а ось «Буч Кессіді і Санденс Кід» – моя тема. Особисто мене в картині привернула тема емоційності, що була табу для так званих справжніх чоловіків. Я вихований старомодно. Мене вчили, що не можна показувати свої почуття; щоб не трапилося, ти йдеш вперед з приклеєною до куточка рота сигаретою. Богарт, Жан Габен і так далі. Максимум – можна пограти жовнами. Фільм Джеймса – про втрати, про те, що доля – як клітина, про те, що не буває другого шансу і роботи над помилками, і про право людини бути розчавленим своїм нещастям. Я, до речі, думав: а чи буде наша історія цікава комусь, крім поранених життям людей, тобто контингенту за 40? Хто не страждав, той не зрозуміє, скільки йому не розповідай і не показуй. А потім я забив: молоді у фільмі теж є що подивитися, тим більше що сьогодні світ так ускладнився, в 20 ти вже ветеран безлічі екзистенційних баталій.
– А вам не здається, що запанував в останні роки культ віктимності веде нас до фактичної вседозволеності? Всі жертви, а значить, ніхто не винен в тому, що творить сам.
– Мені багато чого здається. Але все-таки моральний релятивізм цвів і пах століттями, до всяких, як ви висловлюєтеся, «культів віктимності». Поводитися потворно ми вміли і могли завжди. Якщо сьогодні хтось виправдовує свої проступки отриманими травмами, ну що ж, нехай так. Але ж десь він і прав. Наш фільм і про це теж. Відносини мого героя з батьком – вичерпна ілюстрація. Розумієте, безглуздо судити епоху – я маю на увазі ось це ваше «сьогодні». Сьогодні набридлі вам камінг-аути з зізнаннями про важке дитинство – альтернатива ескапізму. У будь-якому випадку, який би ви не вибирали шлях – заперечення або визнання, – шанси на хеппі-енд драматично незначні. Ми з Джеймсом знайомі з 1995 року і 20 з гаком років мріяли поскаржитися світу на світ. Ну ось, власне, і результат.
– Тобто Рой з «До зірок» ближче до вас справжньому, ніж, припустимо, Кліфф з «Одного разу в … Голлівуді»?
– Точно ні. Кліфф – це я на сто відсотків. Я – чувак, який мало базікає, зате уважно дивиться на всі боки, крутить баранку, сподівається на краще, але готується до гіршого. По суті, я залишився тим сільським хлопчиною, що чверть століття тому приїхав із глибинки в Голлівуд і почав оглядатися. Єдина різниця – в тому, що мені тепер уже трішечки плювати, буде все добре чи ні. Але взагалі я ніколи не зациклююсь на зіграних персонажів, схожі вони на мене або не схожі. Я не Джеймс Дін, якого переслідували примари втілених їм на екрані героїв. Я націлений на завтрашній день. Знято, їдемо далі.
