Коли потрібна допомога Україні, я готова діяти негайно, — Іванка Заяць

Голова нью-йоркського відділення Українського конгресового комітету Америки (УККА) Іванка Заяць іноді дістає коробку з акуратно складеними старими пожовклими листами і перечитує їх. Ці листи колись писали родичі з далекої України її батькам, котрі ще юними емігрували до Америки.

Іванка народилася в США, але серце жінки беззастережно належить Україні, з якою все життя відчуває міцний нерозривний зв’язок. Перші слова вона промовила українською, завжди цікавилася історією, любила культуру і шанувала традиції далекої батьківщини. Іванка була активістом-організатором нью-йоркських майданів — і Помаранчевого, і в часи Революції Гідності. А з часу окупації Криму та військових дій на  Донбасі підтримує українських захисників усім, чим може: від берців до тепловізорів та безпілотників. Разом з членами нью-йоркської діаспори протягом 4-х років Іванка Заяць допомагала кільком добровольчим батальйонам і медичній роті, — повідомляє видання iamir.info

Заслуги волонтерки зі США в Україні відзначили нагородами: орденом «Святої Варвари» від патріарха УПЦ Філарета, медаллю від військового комісара Київської області Євгена Пошатала, подячною грамотою від командира військової частини № В-4050, медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України». А ще їй вручили подарунок від бійців – прошитий кулями прапор з БТРа, котрим вивозили поранених з-під Дебальцевого. То ж жертовність Іванки визнали самі захисники. У Нью-Йорку представники української діаспори називають пані Іванку зіркою їхньої спільноти. Однак в Україні цю енергійну, впевнену у собі, цілеспрямовану жінку-патріотку знає небагато людей. Ми вирішили виправити цю помилку і домовилися з нею про інтерв’ю. Отже, знайомтеся. Справжній народний герой із Нью-Йорка — Іванка Заяць.

«Всі, хто приїздив, знали, що треба будувати тут маленьку Україну»

Розкажіть про своїх батьків. Звідки вони приїхали до США?

Батьки мої приїхали до Сполучених Штатів в 1949 році. Мама Наталка Бучак разом з батьками приїхали з Тернопільської області. А тато приїхав сам, з Дрогобицького району Львівської області. Тата звали Іван Кузів.

І як вони познайомилися з мамою?

Якось випадково запізналися. Українці, все-таки, намагалися триматися купи. Десята, одинадцята вулиці, авеню B, авеню С — ми називаємо цю частину Нью-Йорка «Українське село», бо тут багато наших мешкали.

Приміром, на 2-й авеню є «Український ресторан » при Українському народному домі. Цей ресторан і бар «Лис Микита» існують з того часу, коли наші батьки приїхали в США. Туди ходили не тільки діти з батьками, але і наші викладачі, професори, наші поети, драматурги, актори. А на розі, поруч з рестораном, є кафе «Веселка». Відкрите воно цілодобово. Якщо приїжджає з України молодь, яка ще добре не знає англійської мови, то тут влаштовується на роботу. А власником популярного закладу «Cloister Cafe» є Микола Дробенко. Сюди приємно прийти і cкуштувати смачні українські страви. Гарний ресторан і гарний господар. Поруч є м’ясарня. Власник її — Юліан Бачинський. Пан Бачинський ще молодим хлопцем відкрив цей магазин. Усі українці за хорошими ковбасами і м’ясом приїжджали саме сюди. Зараз магазин в іншому місці.

В дитинстві ми довго не знали англійської мови. В хаті справді панував український дух. Вишиванки, пісні, українська їжа… Пригадую, завжди на наші свята приходили бабуся і дідусь. Ялинка у нас завжди була, Святвечір, колядки, щедрівки, кутя, Святий Миколай приносив подарунки. Коли мені виповнилося 5-6 років, батько віддав мене до української школи. У нас є Спілка української молоді Америки (СУМ). При ній існувала школа українознавства. В Америці кожен має право говорити своєю рідною мовою.

Ніхто не говорив вам, якою мовою вам треба спілкуватися?

Ніколи! Ми дуже поважали і шанували Америку, дякували і були щасливі, що нас Америка прийняла. І ми мали дуже велику повагу до США за те, що приймає емігрантів з цілого світу. І також дає право говорити своєю мовою, зберігати свої традиції. Але треба поважати закони американські, вивчати англійську мову, дотримуватися місцевих звичаїв.

А коли дізналися, що десь за океаном є Україна? Що це земля предків…

Ми ще малими дітьми дізналися. Батьки отримували листи з України. Переписка була доволі жвавою. Я ці листи від рідних зберігаю вдома. Часто переглядаю.

А ваш чоловік – також українець?

Так, мій чоловік Славко – українець. Тато його – Степан Заяць, — познайомився і покохав молоденьку Ганну Шайндлінг. Це було в Австрії. І мій чоловік народився в Австрії. У його мами було багато сестер. Всі вони приїхали до Америки в 1953 році. Я тоді училася на медсестру і вже працювала в лікарні, асистувала дантисту. І якось Славко прийшов на прийом, бо зуб заболів. Так ми й запізналися.

А з його старшою сестрою Бригітою ми вже були знайомі, разом співали в хорі.

«Я дуже горда, що родина оберігає наші традиції»

Ви зі Славком народили три донечки…

Так. Ми як оженилися, то трохи поїздили по Америці. Були молодими, хотіли побачити світ… Далі народилися діти. Перша донечка Романка. Тоді Таня. Наймолодша – Мар’янка. Уже і онуки є. Стефанчику два роки. Недавно народилася Алана-Іванка.

Ваші діти розмовляють і українською, і англійською?

Так. Але більшість англійською. Бо ж треба жити і працювати в американському суспільстві.

Батьки розповідали про те, що наштовхнуло їх залишити рідну землю?

Шукали кращого життя. Тікали від радянщини, від злиднів, від цієї тоталітарної машини, щоб тут зберегти себе, своїх дітей. Вони могли в Україні не вижити. Їх би вислали до Сибіру, або згноїли у тюрмах. Цей страшний шлях пройшли мільйони українців. То була політична еміграція.

Коли вдалося вперше побувати в Україні?

До здобуття Україною незалежності я не мала такої нагоди. Вперше побувала в Україні у 2002 році. Тут, в Нью-Йорку, діяла студія мистецького слова під керівництвом Лідії Крушельницької. Туди приходила молодь вивчати українську мову, український театр. Пані Лідія була ученицею Йосипа Гірняка і Олімпії Добровольської, які, в свою чергу, були учнями Леся Курбаса. Саме вона розповіла, що в Києві в листопаді 2002-го відбудеться український театральний симпозіум. Ми мали запрошення. Я приїхала з донькою. Мала нагоду відвідати хату, де народилися моя бабця, жила мама. І де далі мешкають мої рідні тітки. Побули з родиною і ще сильніше полюбили Україну.

Ваші перші враження, напевно, важко передати словами…

Враження неймовірні. Цю поїздку до рідних ніколи не забудемо.

Але ж це не єдина ваша поїздка до України?

Так. Я приїжджала ще. Пізніше, коли почала займатися громадською роботою в Українському Конгресовому Комітеті Америки, ми допомагали Україні. В 2010 році я приїжджала як спостерігач на вибори президента. І в 2014 році також приїжджала на президентські вибори.

Ви керівник Нью Йоркського відділення УККА…

Так, у 2007 році мене обрали головою Нью-Йоркського відділу.

Ми робили все можливе, щоб зберігати, розвивати і примножувати в Нью-Йорку все, що є українське. Ми намагалися гуртувати нашу українську громаду. Щороку в листопаді ми організовували дні пам’яті Голодомору 1932- 1933 років. В кафедральному соборі Святого Патріка ми замовляємо панихиду в пам’ять безневинних жертв кремлівського геноциду.

При Українському Конгресовому Комітеті Америки є інформаційне бюро, яким керує Михайло Савків. Він є директором Комітету з визнання Голодомору. Цей Комітет створено спільно з представниками інших організацій США, які інформують про Голодомор, що стався в Україні в 1932-1933 роках. Це дуже велика праця. Адже потрібна підтримка української громади в кожному штаті. Нещодавно штат Нью Йорк визнав голодомор геноцидом українського народу. А також штат Канзас (у грудні 2018 року Палата представників Конгресу США визнала Голодомор геноцидом українців, — прим.).

«Ми підтримували Україну в її прагненні доєднатися до цивілізованого світу»

УККА дуже багато робить для України. Так само Ви підтримали Україну, коли почалася російсько-українська війна в 2014 році . До речі, як сприйняли ви особисто і наша діаспора початок окупації і вторгнення з боку колишнього так званого «брата»?

Мені згадуються наші майдани, які були перед війною. Ми всі нетерпляче чекали хороших новин, коли Янукович мав ухвалити рішення щодо асоціації з ЄС. Але відмовився. Для нас це був шок. Це було в листопаді. Ми готувалися до чергових роковин Голодомору в соборі Святого Патріка. Коли шок пройшов, зрозуміли, що треба щось робити, не сидіти, склавши руки. І ми за кілька днів зібралися в Нью-Йорку на протест. Це був наш Майдан. Ми протестували проти такого рішення Януковича і підтримували Україну в її прагненні долучитися до цивілізованого світу, до ЄС. Ми робили все можливе, аби нас почули. Приходило багато людей. Стільки приходило українців, що я не могла повірити, що нас тут стільки є. У нас було холодно, сильні морози, але людей це не лякало, вони приходили. Ми виходили на Майдан в Нью-Йорку, коли загинули перші Герої Небесної Сотні. Ми не були байдужими і мали активну позицію. Ми збиралися і протестували проти дій тодішньої київської влади.

А далі почалася окупація Криму і війна на Донбасі…

Так, це був жах. Ми знали, що від північного сусіда можна очікувати всього. Але важко було повірити, що він так цинічно і ганебно порушить всі міжнародні домовленості, угоди, Будапештський меморандум. Якось так сталося, що я познайомилася з молодим хлопцем з Києва, Іваном Родіченком. Він продюсер  Іван якось запитав: «оли буде потреба, ви мені допоможете?» «Звісно, допоможу, — кажу, — Коли треба – телефонуй. Ти Іван, я – Іванка, будемо разом працювати». І наприкінці червня 2014 року Іван пише мені: «Іванко, зараз хлопці створюють добровольчі батальйони, аби захищати Україну. Бійці одягнені вкрай погано. В чому приїхали з дому, в тому проходили вишкіл. Багато хлопців приїхали із сіл. Виглядали, наче партизани»… І попросив вислати деякі речі. Ми домовилися, щоб буде звіт про те, що купується і куди потрапляє. Десь наприкінці серпня Іван знову пише: «Іванко, нам треба готуватися до зими. Потрібен камуфляж». Я була здивована: як? Хіба до того часу територія України не буде очищена від бандитів і російських військових, які «блудять» на українській землі? На що Іван відповів: на жаль, кінця там немає. Воно триватиме довго. Це справжня війна.

Отже, Ви зрозуміли, що ця війна надовго. І війську потрібна буде серйозна допомога.

Так Я зрозуміла, що лише моєї допомоги буде замало. Потрібна підтримка всієї діаспори. Я змушена була про ситуацію повідомити Український Конгресовий Комітет Америки. Українська громада в США повинна допомагати українському війську. В Інтернеті, на шпальтах наших газет були створені сторінки допомоги. Дуже швидко українці почали перераховувати чи просто передавати гроші. Всі хотіли допомогти, підтримати Україну. Так почалася робота. Ми співпрацювали з добровольчим батальйоном «Київська Русь». Спочатку з громадою опікувалася розвідниками. Купували все, що їм потрібно. Не тільки військову форму, — все було набагато серйозніше.

Тобто, це був сектор вашої відповідальності – розвідники з добровільного батальйону «Київська Русь»?

Так, і схема комунікації була така: командир повідомляє Івана, Іван пише до мене, я збираю гроші. Було дуже важливо зберегти хлопцям життя. Тому старалися купувати найкраще.  

Ми бачили, як добровольчі батальйони захищали Україну. Ми бачили , що сталося під Іловайськом. Як гинули наші хлопці – герої. Тому тут ніхто не відмовляв. Ми ж знали, що українське військо багато років знищували. І це була робота Росії. Ну що говорити, якщо Янукович призначив міністром оборони росіянина. Ми тут, в США, чудово знали звідки агресія, хто її організував і хто наш ворог. І що за всім цим стоїть Путін. Тому в діаспорі всі розуміли страшну небезпеку, яка нависла над Україною. Отже, ніхто не шкодував грошей, які йшли на підтримку добробатів. Ми постійно думали: як і чим можемо допомогти? Бо ж дуже важливо, щоб хлопці, які ідуть на передову, мали все необхідне. Адже ворог озброєний до зубів.

Ви допомагали не лише батальйону «Київська Русь»?

В 2014 – 2015 роках, коли ми починали, то підтримували лише батальйон «Київська Русь». А далі Іван попросив, щоб ми допомагали й медикам. В 59-й бригаді була медична рота, яка потребувала нашої допомоги. Потрібні були ноші, бандажі, спеціальні медичні рюкзаки, навіть уніформа. Все що потрібно, ми висилали. Висилали гроші на ремонт карет швидкої допомоги… Пізніше ми почали підтримувати ще й 24-ту механізовану бригаду. Її командир в 2014 році був розвідником в добровільному батальйоні «Київська Русь», над яким ми взяли шефство. Потім він пройшов вишкіл і став командиром бригади. Отже, у нас уже було 3 бригади, з якими був зв’язок. А влітку 2015 року мені повідомили, що до Нью-Йорка приїхав командир Грузинського легіону Мамука Мамулашвілі та чи може громада з ним зустрітися. Я тоді вперше дізналася про цей Легіон…

Скажіть, лише українці з діаспори давали гроші на підтримку українських бійців?

В Нью-Йорку українцям допомагали і грузини, ще починаючи з Майдану. Але вони не афішують цього. Тобто, підтримує не тільки наша діаспора.

І це не тільки військова форма, медичне обладнання…

Звісно, це не тільки військова форма чи ноші для медиків. Треба, щоб хлопці мали чим себе обороняти, захищати, бачити ворога в нічний час. Просили багато речей – від тепловізорів, тактичних окулярів, спеціальних рукавиць, берців до безпілотника. Його ми придбали для батальйону «Київська Русь». Загалом збирали десятки тисяч доларів. І українці, які мешкають у США, не шкодували, бо йшлося про існування України як держави. Ось так вийшло, що почалося з маленького, з дощовиків і гумових чобіт, а за деякий час ми вже забезпечували воїнів  і тепловізорами, і безпілотниками…

Ви і українська громада Нью-Йорка — справжні патріоти.

По-іншому не могло бути. Ну, а потім, коли з’явилося багато поранених, покалічених бійців, нам сказали – треба допомогти. У Філадельфії є відділення Українського Конгресового Комітету Америки  «Зудак». Вони мали контакти зі шпиталями і допомагали приїзду поранених бійців до США. Тих, кому потрібні були протези , реабілітація, чи операція. Брали на себе частину витрат.

Втім, важливі не тільки гроші. Важлива увага, спілкування, контакти.

Розумієте, допомагали не тільки ми, не тільки наше Нью-Йоркське відділення УККА. Українці всієї Америки допомагали. Є, приміром, ветерани американських воєн українського походження, які стараються щоби американські ветерани допомогли українським бійцям. Щоб наші поранені мали можливість потрапити до американських військових шпиталів. Тобто, допомога відчутна. Але люди працюють, не афішуючи це. Не хочуть рекламувати себе. Це нікому не потрібно. Я впевнена, що треба робити хорошу справу без реклами, розголосу. Бо ми щирі і наша допомога йде від серця, нехай піар роблять політики. Вони в цьому перевершать усіх. Хлібом не годуй.

Як українські військові оцінюють Вашу допомогу?

Більшість моїх хлопців, яких ми підтримували, дякувати Богу, повернулися додому. А хто, на жаль, не повернувся, то ми підтримували їхні родини. Але хлопцям потрібна допомога і в мирному житті. Насамперед, психологічна. Особливо тим, хто зазнав на передовій важких травм. Приміром, Ігор Чернецький, який втратив ноги, а зараз будує в Карпатах реабілітаційний центр, такий собі будинок відпочинку для ветеранів.  

Зараз йде п’ятий рік війни. Україна вже значно більше витрачає грошей на Армію, на військові цілі. Потреба в допомозі діаспори менша?

Так. Але волонтери тримають мене в курсі. І якщо буде потрібно, то ми знову будемо гуртуватися.

А Ви плануєте поїхати до України, зустрітися з тими хлопцями яким допомагали?  

Звісно, дуже хочу. Я навіть кілька разів вирішувала – вже їду. Але щось заважало щоразу. Втім, я впевнена, з багатьма хлопцями я обов’язково зустрінуся. В 2016 році наш волонтер Іван мені написав: «Знаєш, наш командир розвідників з «Київської Русі» повернувся з війни додому. В нього є родина і він хотів би, щоб донька десь гарно провела літо, в якомусь таборі. Чи можна щось придумати?» Я одразу звернулася до нашої Спілки Української Молоді в Нью-Йорку і ми організували її приїзд до США, в табір для молоді неподалік Нью-Йорку, в горах.

Чоловік, родина вас підтримує?

Звісно. Родина дуже підтримує. І так само переживає за Україну. Я думаю, що ця енергія в мене тільки завдяки татові і мамі. І не тільки енергія, але і любов до України.

А чи не було випадків, коли Вас обманювали?

Був один момент. Я передала гроші, бо одній бригаді потрібен був тепловізор. Все було добре. Волонтерка взяла гроші, 2000 доларів, і полетіла в Україну. І наступного дня до мене пише, що в Києві волонтери, яких я не знаю, будуть самі вирішувати, на що витратити ці гроші. Я не можу передати свій тодішній стан. Але дуже стримано і спокійно сказала «ні». Таким чином бійці на передовій отримали тепловізор. Він їм був дуже потрібен.

Ви нагороджені в Україні багатьма відзнаками. Церква Вас нагородила орденом Святої Варвари. Ось буквально нещодавно Ви отримали медаль «За жертовність і любов до України». Як ці нагороди сприймаєте?

Коли вперше нагородили — була велика несподіванка. І разом з тим — велика честь. Мені дуже приємно, що мою працю оцінили в Україні. Командир розвідників, про якого я вже говорила, подарував мені свою бойову нагороду, як подяку. Я не могла в це повірити! А з батальйону «Київська Русь» передали прапор, який був з хлопцями на танку, коли бійці проривалися з Дебальцевого. Це мене зворушило. Це не просто прапор. Тому хочу про цих хлопців більше дізнатися. Хто вони, де живуть, чим займаються після того як вони повернулися додому… Я їм дуже вдячна.

Валика повага і уклін нашим захисникам і тим героям, хто віддав життя в цій війні за свою землю, свої сім’ї, за Україну.

Але ми і далі працюємо над тим, щоби доп