Економічний націоналізм ‒ це перманентне зростання національної економіки, експорту національної продукції, стимулювання власного виробництва та захист вітчизняного виробника шляхом політики протекціонізму та сприяння в державних дотаціях і доступних кредитах для підприємств. Головна мета економічного націоналізму ‒ перехід від сировинної до високотехнологічної економіки.
Аналіз сучасного стану економіки України неможливий без звернення уваги на початок 90-х рр. Минулі роки часто називають роками втрачених можливостей. Не можна сказати, що були відсутні “рятівні” економічні ідеї, але їх особливістю було ігнорування необхідності побудови національної економіки. Ба більше, превентивно засуджувався “економічний націоналізм” і це в країні, де уряд контролює лише 10% власної економіки, – передає svoboda.org.ua
Нині зрозуміло, що потрібно було не гаяти час, а проводити структурну перебудову економіки, зменшити зовнішню економічну залежність, створити внутрішній ринок, шукати альтернативні шляхи отримання енергоносіїв, нетрадиційні джерела енергії. А це є не що інше, як побудова національної економіки. Бо не мати національної економіки, означає не мати ніякої, і це розуміють в усіх державах, крім України. Теперішнім націоналістам слушно закидають, що вони дотримуються ущербних ідей, які можна звести до тріади “мова ‒ прапор ‒ гімн”, яка не здатна вивести Україну з економічної кризи. Насправді ж, націоналізм має власну інтелектуальну історію. У нього є цілісне бачення всього комплексу суспільно-політичних, економічних, культур-релігійних та інших проблем.
Націоналістична економічна політика має два напрями: перший із них безпосередньо відповідає за створення національного валового продукту, регулювання соціальних відносин тощо. Другий ‒ за створення “психологічного” національного продукту, відчуття психологічного комфорту, заснованого на економічних заходах.
Як конкретно здійснюється націоналістична економічна політика? По-перше, вона підтримує передусім ті види діяльності, які мають символічну цінність для “національної ідентичності”. Конкретніше, йдеться про те, наприклад, що особлива увага приділяється промисловості, зокрема тим галузям, що символізують промислову конкурентоздатність нації (згадаємо, яке значення мали автомобільна промисловість для американців, хімічна та сталеплавильна для німців, суднобудівна для англійців, певні галузі промисловості для країн Південно-Східної Азії тощо).
По-друге, здійснення націоналістичної економіки має сприяти тим видам економічної діяльності, які відповідатимуть потребам середніх освічених класів у працевлаштуванні. Конкретний вибір тут залежатиме від рівня економічного розвитку країни: в малорозвинених країнах перевага надаватиметься видам діяльності, пов’язаним із бюрократичним обслуговуванням держави, в розвинених ‒ менеджментові, освіті, охороні здоров’я, юридичним професіям тощо; найпередовіші країни створюватимуть робочі місця передусім у сферах вищої освіти та науки.
По-третє, націоналістична економічна політика організовує масштабний державний контроль за економічною діяльністю й водночас заохочує різноманітні форми приватної економічної діяльності. Це гарантує працевлаштування освічених верств у галузі державного управління й водночас дає можливість здійснювати суспільний контроль за тим, щоб переваги у працевлаштуванні мали українські громадяни. Зрештою, націоналістична економічна політика спрямовується, особливо на початкових стадіях формування націй чи національних держав, на перерозподіл матеріального прибутку на користь середніх класів, наявність яких є передумовою стабільності суспільства та державного розвитку.
“…Інвестиції формування середнього класу за рахунок ресурсів більшості населення, створені націоналістичною політикою, можуть бути найважливішою умовою творення життєздатної національної держави”. Зрозуміло, що в цьому випадку ми маємо справу з ідеальною схемою, яка враховує розмаїття суспільної практики, запропоноване “ерою націоналізму”. В реальності всі наведені елементи націоналістичної економічної політики фактично ніколи не були представлені разом, одночасно.
Хід розвитку українського суспільства за часів трансформації робить нагальним переосмислення націоналізму в новому контексті, перш за все тому, що очевидним стало: справжній суверенітет базується на економічному підґрунті, а політична спроможність держави неможлива без переконливих економічних аргументів; по-друге, як “несподівано виявилося”, економічний добробут індивідуума зростає не у результаті нескінченого процесу перерозподілу надбаного попередніми поколіннями, а примножується завдяки активній економічній діяльності, і у сучасному глобальному світі її параметри прямо залежать від економічної могутності держави; і, по-третє, сучасне трактування приватного добробуту виходить на позаекономічний рівень ‒ це неодмінна умова економічного поступу, яка включає в себе серед інших такі поняття, як рівень довіри, поваги до новоутвореного власника і його бізнесу з боку зарубіжних партнерів, і навіть підстав для самоповаги, що звичайно визначається національною приналежністю.
Існує ціла низка країн, що у відповідальні моменти трансформацій змогли вийти за межі ліберального методу, і саме тому, сформували власну, національну модель розвитку. Так, післявоєнній переможеній Німеччині, країнами-переможницями, перш за все США, посилено нав’язувалась ідеологія ліберального індивідуалізму і відводилось місце в міжнародному поділі праці, як аграрно-індустріальній країні. Економістами ‒ теоретиками і практиками ‒ було прикладено чимало зусиль, щоб протистояти цьому тиску: не випадково, прикриваючись тезами про вірність класичним постулатам та відхід від націонал-соціалістичної моделі, їм вдалося сформувати власну методологію ‒ ордолібералізм, де за ліберальною фразеологією приховувався інституціонально-національний принцип “порядків”.
Саме це дозволило країні, спираючись на національний менталітет, зберегти національну ідентичність і у короткий термін здійснити економічний прорив. Приклад Німеччини став демонстрацією того, як можна уникнути методологічного імперіалізму в крайніх умовах, коли опір тиску домінуючої ідеології або країни був неможливий. Ліберальний метод ігнорує ту обставину, що національна економіка в цілому сама може розглядатися в якості самостійної складової єдиного світового господарства, як конкурентний суб’єкт.
Узявши за основу національно-інституціональну, а не космополітичну, ліберальну парадигму розвитку (в основу якої сьогодні покладено індивідуалізм), українське суспільство мало б йти шляхом формування іншої трансформаційної моделі, яка, базуючись на стратегії національної вигоди, мала б наступні параметри:
– загальносуспільна мета трансформаційного періоду ‒ вихід з економічної кризи, забезпечення стабільності в суспільстві, формування нової раціональної структури національного виробництва, підвищення рівня загального добробуту, забезпечення активної участі (провідної ролі) держави у процесах трансформації основних суспільних інституцій як економічних, так і соціальних;
– держава повинна діяти як повноцінний економічний суб’єкт, виходячи з власних національних інтересів, поступово позбавляючись тих нестратегічних виробництв державної форми власності, які є неприбутковими, нерентабельними, контролюючи діяльність тих, що є стратегічними або забезпечують її коштами для підтримки процесів трансформації. Водночас саме держава повинна сприяти “самоформуванню” нових виробництв, стимулювати їхнє утворення, субсидіювати, надавати матеріальну підтримку, виступати корпоративним інвестором тощо;
– у сфері міжнародної економічної діяльності зусилля держави мають бути спрямовані на збереження старих і відвоювання нових секторів світового ринку, а тому основним стратегічним напрямком експортно-імпортної політики мало би бути збереження державної монополії зовнішньої торгівлі у тих галузях, що забезпечують конкурентоздатність і стійкість національної економіки (що, власне, логічно випливає із принципів будови державної форми власності). В цьому напрямку необхідне застосування патерналіських і протекціоніських заходів, покликаних допомогти вітчизняному виробнику вистояти у світовому конкурентному середовищі, та дати змогу утвердитися новій, приватній формі власності. У цьому ж контексті важливим напрямком діяльності держави має стати структуроутворювальна політика, орієнтована на національні економічні переваги, як неодмінна умова формування експортоорієнтованого сектору економіки.
Названі сфери суспільної будови за національно-інституціональною методологією розглядаються в контексті системного, комплексного підходу: кожна з них відіграє свою роль лише в поєднанні з іншою. В систему вони вибудовані єдиною парадигмою розвитку, єдиною метою ‒ зміцнення економічної та політичної могутності держави як неодмінної умови і основи зростання добробуту нації і потім, як наслідок, зміцнення добробуту її окремих представників.
Історія свідчить ‒ реалізація такої моделі в контексті трансформацій завжди давала швидкі та вагомі результати, забезпечувала країні економічний прорив. Прикладом тому є успіхи застосування мобілізаційних моделей у різних країнах, зокрема: у Німеччині індустріально-мобілізаційна модель Ліста, мобілізаційна модель Бісмарка в XIX ст.; у ХХ ст. ‒ американський “Новий курс” Рузвельта; мобілізаційна модель економічної модернізації Де Голля у Франції; німецька повоєнна мобілізаційна модель експортної експансії Ерхарда; японська повоєнна інноваційна модель; з більш сучасних ‒ китайська мобілізаційна модель індустріального прориву тощо.
Усі ці моделі об’єднує прагнення зробити національну державу (а не увесь світ) могутньою та конкурентоспроможною у глобальному економічному та політичному просторі. Аналіз їх показує, що спільними суттєвими рисами для них є:
– це моделі розвитку суспільства в світовому просторі: мобілізаційні моделі базуються на тезі про необхідність використання внутрішнього та зовнішнього економічних та політичних потенціалів для формування основ самодостатнього динамічного і випереджувального розвитку країни в глобальному середовищі. Вони, як відомо, є конфронтаційними, частково автаркічними (заперечують повну відкритість) та “національно-егоїстичними”;
– основними конституюючими мобілізаційних моделей були:
• наявність стратегії розвитку;
• наявність націоналістично спрямованої політичної кризи (чи особи), здатної сформувати відповідну ідеологію та реалізувати подібну стратегію;
• активна кумулятивна економічна роль держави;
• визначальна роль державної власності в економічній структурі суспільства;
• дирижизм і планіфікація.
Особливу увагу в зв’язку з проблемами, які постали перед українською економікою унаслідок лібералізації міжнародних економічних відносин, привертає до себе та обставина, що мобілізаційна модель заперечує економічну відкритість як чинник внутрішнього економічного розвитку. Економічна відкритість шкідлива, оскільки створює умови для перекачування природних ресурсів з менш розвинених країн у більш потужні, тим самим позбавляючи ці країни природних конкурентних переваг, а відтак ‒ надії на майбутній економічний прорив. У відкритості можуть бути зацікавлені лише країни, які здатні використати її переваги: слабо розвинена країна або та, економіка якої перебуває у кризовому стані, не зможе скористатися “перевагами відкритості”, бо потужні країни, що зацікавлені у використанні більш дешевих ресурсів, не сприятимуть розвитку національних виробництв і не випускатимуть країну на світовий ринок (за виключенням тих випадків, коли сектори національної економіки повністю контролюються розвиненими країнами). Доступ до світових ринків розвинені країни слабким країнам спроможні перекрити негайно, як тільки виникає конкурентна загроза у певному секторі світового ринку.
Таким чином, економічна відкритість не вписується в мобілізаційну модель, яка передбачає розгортання потенціалу національної економіки у напрямку підвищення її конкурентоспроможності для того, щоб на рівних умовах долучитися до світового співтовариства, впевнено протистояти іншим економікам. Усі відомі національні мобілізаційні моделі спираються на те, що у період трансформації суспільної економіки лібералізація міжнародних економічних зв’язків гальмує процеси становлення національної економіки, перешкоджає формуванню економічного потенціалу країни і перекриває їй можливості входження до світового економічного простору на паритетних умовах.
Тут варто відзначити, що важливу роль відігравали також інші позаекономічні інституції, такі як наявність лідера, для якого національні інтереси були понад усе, а також наявність вивіреної, обґрунтованої стратегії розвитку, що базувалася на сильній націоналістичній теоретичній доктрині. Натомість Україна розвивається за іншими принципами ‒ за моделлю саморозвитку капіталізму, що не розрахована на економічний прорив. Історія не наводить доказів тому, що так званий “саморозвиток” приводив до зміцнення могутності національної держави. Країна, яка бажає досягти успіху, просто приречена на застосування мобілізаційної моделі, яка базується на економічному націоналізмові.
Що стосується України, то стратегічно вивіреної національно-мобілізаційної доктрини у неї немає і досі: розвиток трансформаційних процесів відбувається за “диким” сценарієм, а тому поступове, але досить динамічне послаблення конкурентоздатності країни на світовому ринку є логічним наслідком. За даними Всесвітнього економічного форуму, за цим показником у 2002 р. Україна посіла 77 місце у світі (з 80-ти), тоді як у попередньому, 2001 р. ‒ перебувала на 69.
Наприклад, розгортання приватизації ‒ провідної інституції трансформацій, як уже зазначалось, відбувалося всупереч логіці доктрини національної економічної безпеки, і результатом втілення цієї програми є перехід ключових, вирішальних структуроутворювальних галузей у власність інших держав, що повністю підриває всяку основу для формування національної економіки. Це вже не просто відтік ресурсів ‒ це повне узалежнення економіки країни та загроза національній безпеці. Подальша приватизація звучить як вирок національній економіці та національному суверенітету.
Повертаючись до проблеми актуальності мобілізаційної моделі з використанням принципу економічного націоналізму для України, слід зазначити, що передумови використання такої моделі вже дозріли: в суспільстві зростає розуміння того, що національний суверенітет не може бути самоціллю, а може бути тільки виразом певної ідеї: щоб стати реальністю він потребує економічного оформлення, щоб довести свою спроможність та життєздатність ‒ економічних аргументів.
Тут слід нагадати, що ідея реприватизації, сформульована президентом України в одному з його виступів, була негативно сприйнята з кількох причин, але перш за все тому, що не уточнювалося: по-перше, на яких засадах здійснюватиметься така реприватизація; по-друге, з якою метою вона здійснюватиметься, і це дало змогу спекулювати цією ідеєю, наприклад, залякувати певну частину суспільства черговим переділом власності.
Ще однією складовою мобілізаційної моделі є автаркія, як зворотна сторона відкритості. У сучасному світі вона виступає в трансформованому вигляді, оскільки, як правило, намагання закрити національну економіку за допомогою протекціонізму наштовхується на відповідну реакцію з боку інших держав. Структурна автаркія ‒ нова форма закритості, широко використовується розвиненими країнами і полягає в створенні особливих (монопольних) умов функціонування для галузей, виробництв, наукових досліджень, які мають стратегічне значення для розвитку національної економіки та знаходяться у стадії формування. Такі умови забезпечують цим напрямкам виключне положення в економіці, підривають основи приватної економічної зацікавленості (мотивацій вигоди), що відвертає від них надмірну увагу і перешкоджає трактувати їх як закриті. Головна з них ‒ посилений інтерес до цього напрямку з боку держави. Ці умови відміняються з набуттям галуззю (виробництвом) певного рівню конкурентоспроможності.
З цього приводу відомий сучасний американський економіст Д. Родрік, який детально вивчав моделі становлення економік у країнах, що розвиваються, або опинилися в трансформаційному полі, зазначає: “Країни, які розвиваються, повинні долучатися до світового економічного простору на власних умовах, а не на умовах, що встановлюються міжнародними глобальними ринками і міжнародними фінансовими інституціями. У минулому успішними економіками були ті, що обирали стратегічний і диференційований підхід до відкритості, і немає підстав вважати, що у майбутньому щось зміниться”. Звичайно, для цього такий підхід потрібно мати.
Ліберальні ілюзії, яких необхідно позбутися
І. Монетарна політика.
Важливий фактор економічної стабілізації це стабільна національна валюта. А це стабільні ціни на критичний імпорт ‒ енергоносії, який є частиною собівартості будь-якої продукції. Одним із засобів стабілізації валюти часто називають монетаризм. Його не менш часто і критикують, але за принципом, що це погано тому, що погано. Ідея монетаризму полягає в тому, щоб в державі підтримувати баланс між кількістю грошей і товарів шляхом обмеження кількості грошей в обігу. Відповідно, коли купують іноземні товари, які витискають з ринку вітчизняні, порушується баланс грошей і товарів. Зменшуючи кількість грошей, держава постає перед фактом їх дефіциту на потреби оборони, освіти, культури і таке інше. Кошти підуть на подальший розвиток і вдосконалення закордонних фірм-конкурентів, а це банкрутство вітчизняних підприємств і ріст безробіття. Основним фактором, що визначає добробут держави, є відношення експорту до імпорту. Тільки це, а не містичні інтерпретації старої меркантильної теорії: гроші роблять гроші. Найдешевша імпортна продукція завжди дорожча за найдорожчу вітчизняну. І чим більше імпорту ввозиться в країну, чим менше продукції експортується, тим дорожче обходиться “дешева” імпортна продукція. Підтримуючи курс національної валюти, нацбанк скорочує кількість грошей в обороті і виникають горезвісні неплатежі, затримки заробітної платні держбюджетних організацій.
II. Іноземні інвестиції.
Іноземні інвестиції це останній міф економічного процвітання. Базується він на простій логіці ‒ в країну приходять гроші, а це і є її багатство. Для того, щоб побудувати магазин, треба вкласти певну кількість грошей, і в майбутньому необхідно отримати прибуток, який перевершить витрати. Так само й іноземний інвестор, навіть найкращий, не може працювати собі в збиток. Спільне підприємство може бути високо рентабельне, але вигідне державі тільки те, яке експортує вироблену продукцію і прибуток від експорту перевершує прибуток іноземного інвестора плюс витрати на імпортні компоненти, сировину, енергоносії електроенергію (якщо вона вироблена за рахунок імпортного палива). Інакше результат буде, на перший погляд, парадоксальний, ‒ чим більше іноземних інвестицій, тим бідніша країна. Можливі окремі вигідні вкладення іноземного капіталу, якщо після цього зменшиться кількість імпортованої продукції. Але це не вирішить проблему, бо такий світ: хтось повинен бути сировинним придатком, інші країнами-переробниками з високими технологіями, а якщо не перше і не друге, то ‒ країною злиднів.
Іноземний інвестор вважає, шо краще мати невеликий стабільний прибуток, ніж один раз отримати надприбуток. Для цього потрібно частину виробництва розмістити в вигляді інвестицій. Одночасно є нагода вимагати для себе податкових та митних пільг. У розвинених країнах основний інвестор національної промисловості ‒ це її рядові громадяни, котрі купують товари вітчизняного виробництва, і промислові підприємства, які одержують сировину, матеріали, комплектуючі й послуги у своїх суміжників ‒ національних виробників. Коли купується переважно вітчизняне, відбувається самоінвестування національної економіки. Саме такої ідеології сьогодні гостро потребує Україна, ідеології економічного патріотизму, кажучи ще сміливіше ‒ економічного націоналізму.
Отже, нам вкрай необхідно впроваджувати в суспільстві ідеологію “свій до свого по своє” ‒ ідеологію економічного націоналізму. Україна ‒ це надіндустріальна за концентрацією і промисловим потенціалом держава. Це водночас є і великою проблемою. У державах Балтії збанкрутували декілька промислових підприємств, і це не викликало великої кризи та не позначилося на інтеграції цих країн до Європи. А Україні потрібно боротися за ринки збуту, поступатися якими ніхто, звісно, не буде. Ринок збуту товарів ‒ це не Богом дана територія, це арена економічних війн з поразками та перемогами, де постійно змінюється оперативна ситуація. Не витримує критики теза про необмежений ринок країн СНД чи країн третього світу. Ринок збуту теоретично обмежений не тільки кількістю потенційних покупців, а ще й їх середньою купівельною спроможністю у вільно конвертованій валюті. Якщо при цьому країна-імпортер не збільшує свій експорт, то купівельна спроможність населення починає зменшуватися пропорційно до кількості імпортованого товару. Україна не може бути країною “дешевої” робочої сили тому, що не має власних енергоносіїв і багатьох сировинних компонентів. Їх доводиться купувати за оптовими цінами, а це впливає на вартість комунальних послуг для населення (бо Україна не Малайзія чи Тайвань, які перебувають в екваторіальній кліматичній зоні, та забезпечені власною нафтою).
III. Нові технології.
Часто кажуть, що іноземний інвестор привезе з собою нові технології. В такому разі дивно, чому витрачається так багато коштів на технічний шпіонаж та відповідно на захист технічних і комерційних таємниць. Виявляється, що достатньо створити інвестору належні умови, і він збагатить нас не тільки думкою, а й новими технологіями. Особливо вражає, коли наші державні діячі на зустрічах із західними політиками починають бідкатись: “Нам би новітні технології”. Значно пристойніше виглядала б постановка питання: “Дайте нам гроші!”. Ділитися новими технологіями (дійсно новими!), це не просто ділитися шматком хліба, це ділитися частиною ниви, на якій зростає високоврожайна пшениця. Тому і сподіватись на іноземні інвестиції, які підуть на впровадження навіть своїх власних технологічних новинок, особливо не слід.
А вихід з кризи ‒ у технічній досконалості, у впровадженні кращих, ніж у конкурентів виробів. В США існує при міністерстві оборони підрозділ з конверсії та нових технологій. Це дозволяє вирішувати не тільки проблеми конверсії, а й швидко впроваджувати найкращі технології в промисловість. Без замкнутих в межах держави виробничих циклів неможливо створити дешеву і водночас конкурентоздатну продукцію. Японські, південно-корейські та європейські концерни намагаються випускати весь спектр побутової техніки виключно власними силами. Диверсифікація капіталу підвищує конкурентоспроможність фірм і захищає їх від банкрутства. Мінливість та непередбачуваність попиту робить ризикованим бізнес спеціалізованих фірм.
XXI ст. ‒ це століття інформаційних технологій, розвиток яких іде найшвидшими темпами, завдання України розвивати інноваційно-інформаційну галузь та зайняти конкурентно переважаючі позиції в світі. Тому, щоб бути гідними конкурентами в світі, ми повинні якнайшвидше вдосконалювати та розвивати науково-технічну базу України, людський інтелект, який сьогодні справедливо вважається основним багатством країни! Але інтелект має тенденцію перетікати до більш матеріально забезпечених країн і це є основна загроза розвитку нації. Без могутнього національного капіталу, спрямованого на розвиток власної економіки, в першу чергу на розвиток перспективних її напрямків, очікувати швидкого виходу з кризи не слід. Потрібно сконцентруватися на кількох національних програмах, після реалізації яких, отриманий прибуток скерувати у фонд кредитування стратегічних галузей: літакобудування, суднобудування, аерокосмічні технології, виробництво зброї тощо. Необхідно в першу чергу покладатися на власні творчі сили, на власний інтелект, а не на якісь примарні обіцянки Заходу.
Попередні підсумки
Відповідно до вищезгаданого підіб’ємо підсумки:
а) необхідно визначити перспективні напрямки розвитку.
національної промисловості;
б)національна валюта повинна забезпечуватися не загальною кількістю товарів, присутніх на Українському ринку (як вважають деякі економісти), а тільки кількістю національного продукту, на який є попит;
в) сучасні технології ‒ єдиний засіб підтримання високого рівня життя в цивілізованих країнах, не забезпечених власними;
г) встановити державну монополію на стратегічні галузі. Будь-який рух до підвищення рівня життя в Україні ‒ це порушення status quo в світі. В умовах вичерпності природних ресурсів Землі з одного боку та збільшення населення з іншого, можливий тільки перерозподіл “рівня життя” в світі.
Економічні приорітети України
Пріоритетом слід визначити те, від чого залежить конкурентоспроможність та розвиток всього народного господарства. Часто доводиться чути про винятково важливу роль малих підприємств. Дійсно, малі підприємства, як капіляри в кровотворній системі люди, сприяють повному заповненню ринку необхідним для споживачів продуктом. Нині на малому та середньому бізнесі тримається економіка України. Отже, національна держава повинна розвивати та підтримувати мале та середнє підприємництво, яке наповнює бюджет країни. Неповороткі великі фірми зацікавлені в існуванні малих підприємств, які виконують дрібні функції.
Втім, якщо відсутні вітчизняні великі фірми, то малі підприємства обслуговують іноземні компанії, допомагаючи їм вивозити капітал з країни. Відповідно, зростає попит на іноземну валюту, що призводить до падіння курсу національної валюти, або при жорсткій монетарній політиці до примусового скорочення кількості грошей в обігу. Для України вкрай важливо розвинути та відновити стратегічно важливі галузі, і в першу чергу промисловість з виробництва палива для АЕС та переробки відходів ядерного виробництва. Україна може стати реальною альтернативою для енергетики східноєвропейських держав, оскільки вона стабільна, має власні поклади урану і працює за спільними для Східної Європи стандартами. Створення в Україні виробництва палива для АЕС та потужностей з переробки відходів ядерного виробництва буде мати для нас значний економічний та політичний ефект.
Відновлення сильної конкурентоздатної легкої промисловості України. Бавовна ‒ це основа сучасної легкої промисловості. Немає бавовни ‒ немає легкої промисловості, немає легкої промисловості ‒ немає наповнюваності бюджету держави. Це знають в усьому світі. Але чомусь воліють не знати у нас. Бавовна ‒ стопроцентно ліквідний товар, попит на нього у світі стабільно високий. Ціни на бавовник ростуть і ростимуть. Через те усі, хто може вирощувати бавовник у себе в країні, ‒ вирощують його. Приріст виробництва бавовни в світі складає близько 2% на рік. Протягом останніх 10 років виробництво бавовни виросло на 24%, урожайність ‒ на 44%, споживання ‒ на 48%! Вдумаймося: бавовник за своїми котируваннями посідає у біржових повідомленнях позицію одразу після нафти! Спеціальні бавовняні біржи працюють у Нью-Йорку, Ліверпулі, Бремені… Бавовник вирощують у США, Австралії, Китаї, Єгипті, Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Колумбії, Індії, Туреччині, Болгарії, Греції, Іспанії та ще в багатьох країнах, коло виробників бавовни останнім часом неухильно ширшає, а попит на нього зростає. Вигода спонукає вирощувати бавовник там, де, здавалося б, цього ніколи не робили раніше.
Мікроелектроніка ‒ насамперед, гетероелектроніка, мікропроцесори, мікроЕОМ, сигнальні процесори, мікросхеми надвисоких частот, потужні комутуючі електронні пристрої, створення замкнутого циклу виробництва, виготовлення чистих реактивів та матеріалів для мікроелетроніки.
Аерокосмічні технології ‒ використання електронного та електротехнічного обладнання вітчизняного виробництва, розробка проектів гвинтокрила та військового літака, розробка українських супутників та аерокосмічного тандемного носія “шатл” на базі літака АН-225.
Суднобудівна та військова галузь ‒ як найбільш прибуткові та конкурентоздатні на світовому ринку.
Кібернетика та біотехнології ‒ сучасні методи очищення води та навколишнього середовища від забруднення, нові медичні препарати, біостимулятори росту рослин, біосенсори, наукові дослідження в галузі створення біоречовин здатних синтезувати метан з води та двоокису вуглецю, а також солярка з ріпака та біоетанол. Наприклад у Німеччині фермери одержують дотації, якщо вони вирощують не пшеницю (якої в Європі достатньо), а ріпак. Як з’ясувалося, виробництво ріпаку і сої взагалі дуже вигідне: олія йде на біодизель, а макуха, збагачена білком, слугує гарним кормом для худоби. Так, німці системно вирішують проблему кормів і палива.
Без розвитку мікроелектроніки неможливий розвиток електронної та електротехнічної галузей. Без цього міфічними будуть проекти загальної інформатизації, кібернетики та автоматизації розвитку власної електронної та електротехнічної побутової техніки. Без потужних напівпровідникових пристроїв неможливо вирішити проблеми енергозбереження та використання нетрадиційних джерел енергії (перехід транспорту на живлення змінним струмом, інвертори постійного струму, комплекси безперебійного електропостачання). Від швидкості роботи електронного обладнання залежить також ефективність зброї, без цього зброя ‒ просто купа заліза! Для екологічного моніторингу навколишнього середовища, або контролю наявності метану у вугільних шахтах без електронного обладнання та біосенсорів не обійтись. Не розвиваючи мікроелектроніку та біотехнології слід забути про сучасну медицину. Без сучасної електронної та електротехнічної продукції не буде конкурентоздатної машинобудівної промисловості. Без цього наша металургія буде простим постачальником брухту за кордони держави. Нові матеріали та передові засоби обробки металів винайдені в Україні, не знайдуть тут застосування.
Розгортання вітчизняного сільськогосподарського машинобудування має вирішити низку болючих проблем українського села. Зараз для забезпечення села імпортною технікою ми потребуємо все нових і нових кредитів. Сільське господарство в цивілізованих країнах дотаційне, а дотації беруться з промислового виробництва. Тобто сільське господарство є фактором внутрішньої стабільності, а не засобом зовнішніх доходів. Наприклад, європейські країни дотують своє сільське господарство, а в той же час ЄБРР проводить політику невигідного кредитування для українського сільського господарства, як основного конкурента Європи.
Тільки власні зусилля на розробку наукоємкої та конкурентоздатної промислової продукції є шляхом до процвітання. Економічний націоналізм ми виразно бачимо в таких країнах, як Канада і Мексика, що протистоять економічному наступові сильнішого американського сусіда. Економічний націоналізм діє також в державах, які прагнуть позбутися залежності від Москви. Особливо наявним є економічний націоналізм у новопосталих державах, які прагнуть за всяку ціну прискорити свій економічний розвиток. Ці країни звертають особливу увагу на розвиток стратегічної промисловості і кладуть радше наголос на державні підприємства, ніж на приватний сектор. Іншим явищем економічного націоналізму є власне виробництво таких продуктів, які тепер ще треба імпортувати. Політика націоналізму скерована на розподіл прибутків, на збільшення продукції, на інвестиції в національну промисловість, врешті-решт на конфіскацію незаконно приватизованих стратегічних об’єктів.
Метою господарського націоналізму є в першу чергу поширення власності членів цієї нації. Першим кроком до цього є конфіскація чужих корпорацій або заміна чужої бюрократії власною національною бюрократією (Індія). Крім конфіскації може проходити також ступеневий викуп чужих підприємств за допомогою колективних інвестицій. За цим слідує політика мит з метою стимулювання і розвитку власної промисловості. Державний контроль дає змогу розподіляти працю для кваліфікованих урядовців.
Націоналізм стає сильнішим там, де існує більша загроза для внутрішнього ринку з боку чужоземних конкурентів. Більшість дослідників підкреслює, що в націоналістичній державі виробники завжди мають перевагу над споживачами і що розподіл національного продукту пересувається від робітничого класу на користь середнього класу. Створення середнього, інтелігентського класу, є передумовою існування національної держави. Зростання такого класу фінансує держава, послуговуючись політикою економічного націоналізму.
Усі зазначені досягнення можна здобути лише одночасно використовуючи економічні та особливо політичні важелі національної стратегії. Політичне домінування завжди було обов’язковою умовою успішного розвитку національної економіки, формування її переваг і конкурентоздатності у світовому економічному просторі.
Михайло Головко, народний депутат України, економіст
Статтю автор вперше опублікував 2007 року у збірнику “Український соціальний націоналізм. Збірка ідеологічних робіт та програмних документів”. ‒ Харків, 2007. ‒ С. 10-25
